Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
Я спостерігала за чоловіками навколо мене, відстежувала їхні рухи й манери. В основі всього завжди було тіло. Ступні — два корені, міцно встромлені в землю. Ноги — дужі та спраглі до дії, створені, щоб ходити, битися, бігти, широко крокувати, йти геть коли завгодно і прямувати куди захочеться, не зупиняючись. Зона трохи нижче пупка — місце, де зосереджено всю силу. Місце, про яке я не хочу говорити. Черево створено для гучного сміху, пухке від усвідомлення того, що для чоловіків смерть не така страшна. Знаючи це, їхній живіт міг вільно розширятись і стискатися, як йому заманеться. Груди радше схожі на щит з броні, ніж на шкіру з кістками. Руки — щоби брати, розмахувати, красти, постановляти. Долоні водночас розгорнуті та стиснуті в кулаки. Шия завжди невразлива. Голова впевнена.
Я повторювала те, що бачила, — погойдувалася при ходьбі, зводила разом брови, широко розправляла груди і плечі, щоб видавалися могутніми. Рухатися в такий спосіб було нелегко; так міг робити лише той, хто мав абсолютну свободу. Я ж її не мала, тож рухалася як нікчемний чоловік. Зате рухалася. Я навчилася приховувати свої природні реакції, власну схильність сміятися з дрібничок, які викликали в мене захват. Замість ніжності я почала до всього виявляти лаконічність і виваженість.
Тієї зими я працювала в м’ясній крамниці, де мені не дозволяли навіть одним оком глянути на м’ясо. Лінь Дайю й далі спала всередині мене, а невгамовний вітер Айдахо доводив її до заціпеніння. Тоді мої щоки вже вкрилися борознами, а зуби стали бридкими. Удень я була мов натягнутий нерв: одним оком завжди дивилася попереду, іншим — позаду, а кожен рух, жест і слово супроводжувала запитанням: викрила я себе чи ні? Уночі я спала в колись покинутих рублених хижках, переобладнаних під житло, разом з іншими китайськими робітниками, більшість з яких були шахтарями, що вишукували золото в місцях, де до них уже все перерили білі люди. Інші й далі працювали в пральнях, бризкаючи з рота водою, щоб випрасувати одяг. Я майже не спала, бо пам’ятала, як востаннє дозволила собі заснути й прокинулася з чоловічим кулаком усередині. Натомість лежала й прислухалася до кожного звуку. Тіло напружене, кожне волокно кожного м’яза натягнуте. Іноді в напівсні мені ввижалося, що Джаспер або тон вривалися у двері й тягли мене в пітьму. У такі ночі я щипала себе за долоню, щоб не заснути.
Зима забрала, але й дала. Вона змусила мене осісти на деякий час в одному місці. Я вперше зупинила свій рух, відколи покинула Семюела в Бойсе. Ця зупинка породила план: треба було знайти спосіб повернутись у Китай. Я знала, що далеко від океану, а грошей на дорогу мало. Назад у Каліфорнію не можна — я боялася тону та його нишпорок, та понад усе — Джаспера. Мав бути якийсь інший шлях.
У великому приміщенні суду в центрі Айдахо-Сіті я дала якомусь молодому прислужнику п’ять доларів в обмін на карту Айдахо та околиць. З цієї карти я дізналася, що є й інші шляхи до океану, є порти з кораблями в місцевості, яка зветься Територія Вашингтон. Можна було поїхати на північ, а звідти зрештою попрямувати на захід, аж доки не побачу перед собою тільки океан і небо. Там знайти корабель, який пливтиме назад у Китай. У Китаї знайти бабусю. Разом з бабусею відшукати батьків. Колись згодом — і майстра Вана. А потім одного дня відкрити власну школу каліграфії. Ціль була складною, проте досяжною. Як виявилось, усе, що потрібно, — це зупинитися та підзаробити достатньо грошей для мандрівки на захід і повернення в Китай.
Але з приходом весни м’ясник сказав, що в нього більше немає для мене роботи, хоча в крамниці було людно, як ніколи. Я виявилася така не одна — робітники, з якими жила, теж опинилися без роботи, бо їхні колишні працедавці раптом почали чудово обходитися без додаткової допомоги. Мені довелося знову переїздити та витрачати ті невеликі гроші, які заробила, на дорогу до наступного міста, а потім — знову до наступного. Братися за будь-яку роботу, що траплялася. Я заробляла лише п’ятдесят центів за день. Речей майже не мала.
Працювала чистильницею взуття, прачкою та навіть перекладачкою для білої родини. Продавала квіти — носила їх у двох кошиках, якими балансувала за допомогою жердини на плечі. Але роботу було важко знайти і ще важче втримати — ніби кожне місто висихало від мого дотику. Я згадала, як можна наїстися з майже нічого, приберігаючи ті мізерні харчі, які могла собі дозволити, до кінця дня, щоби потім з’їсти все за раз як одну повноцінну трапезу. Принаймні тоді я могла відчути, що сита, хоча б на мить.
Увесь цей час Лінь Дайю і далі спала.
Коли в Елк-Сіті я втратила останню роботу — знову в пральні, — то видерлася на вагон, який прямував на північний захід. До того ж не сама — завжди була купка таких, як я, хто їздив з місця на місце з надією вижити. Більшість із них були з Ґванджов, тож ми не могли поговорити, але всі розуміли мову мовчання. Один за одним чоловіки зістрибували, коли вагон зупинявся. Хтось із них шукав власний клаптик землі. Хтось утікав. А дехто, як і я, прагнув знайти шлях додому.
Коли вагон зупинився востаннє, на ньому залишилася тільки я. Опинившись перед крамницею, побачила двох схожих на мене чоловіків, які підфарбовували на вивісці назву «Пірс біґ стор».
На відміну від майстра Вана, Нам і Лум не просили мене довести, що я їм підходжу. Вони найняли мене відразу — запропонували їжу, житло й невелику плату за мою роботу. Тож я змінила план: якщо вдасться заощадити двісті доларів, я зможу нарешті вирушити на захід, на Територію Вашингтон, і повернутись у Китай. Ці гроші підуть на оплату дороги, житла, їжі та квитка на корабель. Та найголовніше — вони дадуть мені захист. Я пообіцяла собі перечекати тут зиму та пропрацювати весну, заощадити скільки вдасться й поїхати
