Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

«А ви нагадуєте мені все», — хочу відповісти йому. Наївна істина. Він навіює мені спогади про те, що здавалося невіддільним, — відчуття, наче ти там, де й маєш бути. Різні речі: бути приїжджим у місті та опинитися у світі, не схожому на тебе, який щомиті нагадує тобі, що ти чужий. Таким світом для мене є Айдахо. Тож коли китайці приходять до нас по пшоно та зелену цибулю, купують локрицю та корицю, я з ніжністю спостерігаю за ними, стежу за їхніми рухами. «Я сумую за вами, хоча навіть не знаю вас», — хочу сказати шахтареві, прачці, прислузі. Але завжди стримуюся, щоб не наблизитись, бо добре пам’ятаю ту ніч у готелі в Бойсе, біль між ногами й ридання.

Ті кілька білошкірих покупців, які приходять у нашу крамницю, потайні й неговіркі. Поводяться так, ніби зробили щось неправильне, зайшовши сюди. Вони ніколи не затримуються надовго. Оскільки їх мало, я вигадую для них імена та власні історії. Жінку в чорному, яка купує лише корінь імбиру, називаю вдовою. А ось під крамницею стоїть групка школярів. Штовхаються і сміються, підбивають одне одного зайти всередину. Того, хто нарешті наважується це зробити, я називаю солдатом.

Цих відвідувачів недостатньо, щоб крамниця працювала вічно, але Нам і Лум поки що не б’ють на сполох — у них є план, як залучити більше білих покупців, продаючи такий самий асортимент товарів, як у «Фостерз ґудз». Я теж не хвилююся. Мене не цікавить, що буде з крамницею, покупцями, Намом і Лумом. Дні минають, проходять повз мене, ніби мене висмикнули, пересунули й залишили дивитися збоку. Я — ієрогліф для слова «загублена» — 迷, рисове зерня, що прямує в нікуди. Коли я говорю, рот рухається, а думки витають десь далеко. Коли підмітаю, мої руки торкаються океану, а не держака від мітли. Може, моє тіло й тут, у Пірсі, але серце шукає Джифу.

Семюел збрехав. Айдахо не ближче до Китаю, бо не має виходу до океану. Тут не буває кораблів, які можуть відвезти мене додому. Є тільки поле, гора, долина. І так по колу. Море бруду та стільки ж зелені. Коли після наруги сивого я спитала першого-ліпшого, чи може він вказати дорогу до корабельних доків, той розсміявся мені в лице. І тоді я збагнула те, про що мала вже давно здогадатися.

Коли Нам і Лум сперечаються про крамницю й нарікають на погоду, я киваю й угукаю на знак згоди — на цьому вся розмова. Я думаю про маму, тата, бабусю, майстра Вана і школу каліграфії. До того, як я приїхала в Пірс і знайшла цю крамницю, моє життя було розділене на дві частини: до викрадення й після. Тепер з’явилася третя частина, нова можливість — повернення. Ось де моє щастя. Тож коли сніг, холод і жахіття минулого погрожують мене зламати, я думаю про своє майбутнє: про те, як знову побачу родину, як повернуся під опіку майстра Вана й сама стану майстром каліграфії. У цьому майбутньому я гармонійна, щаслива й здорова. Там я цілісна.

3

Це історія про те, як хлопчик став чоловіком.

* * *

Я змінилася, коли тієї ночі в Бойсе пішла від Семюела. Опинилася знову на вулиці, залишивши позаду сходи готелю, що зяяли чорним, і мене охопила нова реальність. Я перебувала в місті, якого зовсім не знала, і мене щойно зґвалтували в найбрутальніший спосіб. Ніщо не заважало іншим чоловікам вчинити зі мною те саме, що зробив сивий. Я була надто маленькою. Переді мною пройшла тінь — патрульний або якийсь п’яниця, що спотикаючись брів додому, — і коли він обернувся, щоб на мене глянути, я збагнула, що більше ніколи не почуватимуся по-справжньому в безпеці — не так, як зараз.

Я втекла з борделю, але мені ніколи не втекти від лихих чоловіків. Вони всюди однакові: у Китаї, Сан-Франциско чи Айдахо. Легко помітити поранену тварину, якщо ти зголоднів, а ці чоловіки завжди були голодними.

Тієї ночі я не спала. Вешталася містом, аж доки знайшла церкву, великі й високі арочні двері якої сховали мене у своїй тіні, коли я скрутилася під ними. Був лише серпень, але на вулиці стало вже значно вітряніше, ніж у Сан-Франциско. Я засунула пальці в рот і всмоктувала їх, щоб зігріти. Усередині мене тривожно спала Лінь Дайю, вона смикалась і билась об мої ребра. І ніяк не могла припинити бачити в тіні сивого чоловіка. Ніяк не могла забути.

Я хотіла придушити спогад про руку сивого в мені. Він забрав те, що йому не належало. А потім мене сповнила лють. «Я більше не можу бути Дайю, — вирішила я тоді. — Допоки не впевнюся, що більше не вразлива для цих лихих чоловіків. Допоки не повернуся додому».

Як це — бути чоловіком? Бути хлопцем доволі нескладно. Хоч безпритульним на рибному ринку, хоч Феном, який навчався каліграфії, — я могла просто назватися хлопцем і стати ним. Але щоб бути чоловіком, цього замало. Щоб на обман купилися, перетворення має відбутися під шкірою, у кожному моєму закутку, яких я ще й сама в собі не пізнала.

То як же стати чоловіком? Мені підказав досвід: треба вірити, що ти сильний і непереможний, і що всі перед тобою в боргу.

До кінця моєї мандрівки я, Дайю, буду змушена ховатися. А замість мене з’явиться Джейкоб Лі.

Наступного дня я поїхала з Бойсе в пошуках містечок з китайськими храмами, схожими на той, що був прибудований до нашого готелю. Я мала карту Айдахо, яку мені дав власник готелю, а от плану — ні. Проте мені здавалося, що в містах, де є китайські храми, я принаймні не надто виділятимусь. Тому вешталася шахтарськими поселеннями й невеликими містечками, як-от Меридіан, Міддлтон та Емметт. Якщо в містечку таки був храм, я ніколи не заходила всередину, бо добре пам’ятала сивого та його люті пальці з кігтями. «Якщо рухатимусь, — подумала я, — то зможу пережити й побороти це насилля». Тож я рухалася, а коли з’являлося нестерпне відчуття незахищеності, порочності, наготи, я мчала щоразу далі, аж доки настала зима і я опинилась у місті з назвою Айдахо-Сіті з кучугурами снігу по коліна, по яких рухатися далі більше не могла.

В Айдахо-Сіті я дозволила Джейкобу Лі повністю взяти над собою гору. Ось що я зрозуміла: в Америці бути хлопцем легко, а чоловіком — життєво необхідно. Як чоловік я могла дивитися на