Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо

Своїх останніх слів вона вже майже не чула. Глянула на зірку в небі й заплющила очі.

У себе в номері чужоземець увійшов до ванни, ретельно обмив кожен зливок золота й знову склав їх у старий і заяложений заплічник. Дві доби тому він зійшов із сцени, але тепер мусив знову з'явитися у фіналі, під завісу.

Все було продумано й сплановано ретельно і в найменших деталях — починаючи з вибору містечка, малонаселеного й відрізаного від зовнішнього світу, до спільниці, яка у випадку, коли щось піде наперекіс, відведе від нього будь-які підозри й не дозволить владі обвинуватити його в підбурюванні до вбивства. Диктофон і винагорода, перші сторожкі кроки, перший етап, коли він завів дружбу з мешканцями Віскоса. Другий етап, — коли він кинув у цю землю зерна жаху й сум’яття. Як Бог вчинив із ним, так і він чинитиме з іншими.

Він подбав про все й усе передбачив, — усе, крім одного: він і гадки не мав, що план його вдасться. Чужоземець був переконаний в тому, що, коли настане вирішальна година, пролунає коротке слово «ні», яке все змінить, відшукається одна-єдина людина, яка відмовиться піти на злочин, — і цього буде досить, аби показати: не все втрачене. Коли одна людина порятує містечко, то врятоване буде все людство, стане очевидно, що надія не згасла, що добро сильніше, що терористи самі не знали, причиною якого зла вони були, прощення буде дароване, на зміну стражданням прийде світлий смуток споминів, і він навчиться жити з ним і заново шукати щастя. За це «ні», яке йому так хотілося почути, мешканці Віскоса одержали б десять золотих зливків, — незалежно від результату парі, укладеного з Шанталь.

Але його план провалився. А тепер було вже запізно — змінити задум він не міг.

У двері постукали.

— Ходімте хутчій, — почувся голос хазяйки готелю. — Вже час.

— Іду-йду.

Він накинув піджак, спустився в шинок і сказав хазяйці:

— Золото в мене. Але щоб уникнути непорозумінь, хочу застерегти: вам, мабуть, відомо, що дехто обізнаний про те, де я перебуваю. Коли ви вирішите обрати іншу жертву, можете бути певні, що поліція наскочить саме сюди. Та й самі ви бачили, як я декілька разів телефонував звідси, чи не так?

Хазяйка готелю мовчки кивнула.

До кельтського моноліту йти було півгодини. Протягом багатьох століть люди вважали, що це всього лише величезний, відполірований дощами й кригою камінь вигадливої форми, за незапам'ятних часів повалений ударом блискавки. Ахав проводив там засідання міського віче, бо скеля нагадувала стіл, самою природою встановлений на свіжому повітрі.

Так тривало доти, доки хтось із членів наукової експедиції, яку уряд спорядив до Віскоса з метою вивчення кельтської спадщини, не звернув уваги на цей камінь. Негайно прибули археологи, заходилися вимірювати, проводити розрахунки й розкопки, сперечатися. Врешті-решт дійшли висновку, що якесь кельтське плем’я вважало це місце за священне. Однак, які саме ритуали й церемонії там проводилися, було невідомо. Хтось із вчених вважав, ніби колись це було чимось на зразок астрономічної обсерваторії, інші стверджували, що на камені влаштовувалися відправи на честь богині родючості і жерці вершили ритуальні злягання з незайманими дівчатами. Дискусія тривала близько тижня, а потім учені поїхали до якогось цікавішого для них місця, так і не дійшовши остаточного висновку.

Війт Віскоса невдовзі після свого обрання замовив і опублікував у місцевій газеті репортаж про кельтську спадщину, сподіваючись, що це приверне до міста туристів, однак гірські стежки були труднопрохідні, а винятковим сміливцям у нагороду за мужність Віскос міг запропонувати всього-на-всього величезний лежачий камінь, тоді як сусідні містечка й села — дещо набагато привабливіше: статуї, написи та інше. Тому нічого з цього задуму не вийшло, і по якомусь часі моноліт повернувся до виконання своїх колишніх функцій — став правити за стіл, довкола якого на щотижневих пікніках бенкетували мешканці Віскоса.

Того дня у багатьох оселях Віскоса точилися суперечки лише про одне: чоловіки збиралися йти самі, а їхні дружини й собі наполягали на тому, щоб взяти участь у «таїнстві жертвопринесення», як з деякого часу стали називати майбутній злочин. Чоловіки казали, це, мовляв, небезпечно, хтозна, яких лих може накоїти вогнепальна зброя. А дружини стверджували, що рухає їхніми чоловіками лише себелюбство і слід поважати їхні жіночі права, бо світ давно вже не такий, яким уявляють його собі чоловіки. Зрештою, чоловіки здавалися, а їхні дружини святкували перемогу.

І от тепер у напрямі моноліту рухався ланцюжок з вогників, кількість яких точно дорівнювала кількості мешканців Віскоса, і, оскільки чужоземець теж ніс смолоскип, а Берта не несла нічого, було цих вогників рівно 281. Кожен чоловік у одній руці ніс ліхтаря або лампу, а в іншій — мисливську рушницю, переломлену навпіл, аби не зробити випадкового пострілу.

Берта була єдиною, кому не треба було добиратися до місця збору на своїх двох, — вона мирно спала в імпровізованому паланкіні, який ледве несли двоє дроворубів. «Добре ще, що не доведеться тягти такий тягар назад, — міркував один з них. — У неї всадять стільки свинцю, що вага її потроїться».

Він підрахував, що кожен заряд зазвичай містить шість малесеньких свинцевих кульок. Якщо всі влучать у ціль, тобто в тіло старої, в ньому опиняться 522 дробини і свинцю, виходить, буде більше, ніж крові.

Цієї миті дроворуб відчув, як забурчало у нього в животі, і вирішив, що ні про що більше не думатиме до понеділка.

Дорогою ніхто ні з ким не розмовляв, ніхто нікому не дивився в очі, ніби всі заздалегідь домовилися ставитися до того, що відбувається, як до якогось кошмарного сну, який слід буде викреслити з пам’яті, і що швидше, то ліпше. Люди насилу переводили подих — радше через хвилювання, аніж через утому. І ось врешті-решт величезне світне півколо з трьох боків оточило галявину, посеред якої височів кельтський моноліт.

Війт подав знак,