Диявол і сеньйорита Прим - Пауло Коельо
— Можете бути певні, що чия-чия, а моя рушниця буде заряджена по-справжньому. Від самого себе ховатися я не зможу. А від своєї частки золота я відмовляюся, бо маю на те свої причини, — сказав священик.
І знову війтові не сподобалися ані самі ці слова, ані те, як вони були вимовлені. Падре дав зрозуміти мешканцям Віскоса, що він — людина мужня й шляхетна, до того ж здатний на самопожертву й вроджений лідер. Якби на майдані була війтова дружина, вона, напевно б, сказала, що священик мітить на війтове місце й на наступних виборах виставить свою кандидатуру.
«Нічого-нічого, зачекаймо до понеділка», — подумав він. У понеділок війт збирався видати декрет, який накладе на церкву такий податок, що священик змушений буде покинути місто. Так йому й треба, коли він єдиний у Віскосі, хто не хоче розбагатіти.
— То кого ж ми… — запитав коваль.
— Я приведу жертву, — відказав священик. — Я сам займуся цим. Але зі мною мають піти ще троє.
Охочих не знайшлося, і тоді він сам вибрав трьох дужих чоловіків. Лише один з них почав було відмовлятися, але інші покосилися на нього, і той одразу ж погодився.
— А де ж ми звершимо жертвопринесення? — поцікавився латифундист, звертаючись до священика.
Війт відчув, що стрімко втрачає свій авторитет і треба негайно його поновити.
— Тут я вирішую, — гаркнув він, з ненавистю дивлячись на латифундиста. — Не можна обагряти кров’ю землю Віскоса. Страта відбудеться завтра, в цю ж годину, біля кельтського моноліту. Прихопіть із собою ліхтарі, лампи, смолоскипи, щоб видно було, в який бік цілитися.
Священик підвівся з стільця, показуючи, що збори закінчені. Жінкам знову почулося тупотіння багатьох ніг по бруківці, — то чоловіки поверталися до своїх домівок, щось пили, дивилися у вікно або заморені одразу ж падали в ліжко. Війт зустрівся з своєю дружиною, і та розповіла йому, чого наслухалася в Берти і якого страху натерпілася. Обговоривши разом з хазяйкою готелю кожне Бертине слово, обидві дами дійшли висновку, що все-таки вона нічого не підозрює, а думати інакше їх попервах змусило відчуття провини, яке не давало їм спокою. «Все це маячня, так само як і вигадки про проклятого вовка», — додала війтова дружина.
А священик повернувся до церкви й молився там до рання.
***Шанталь пила каву і їла хліб, куплений напередодні, — в неділю булочник до міста не приїздив. У вікно їй було видно, як мешканці Віскоса виходять зі своїх осель із мисливськими рушницями. Вона приготувалася до смерті, оскільки постійно думала про те, що вибір може впасти на неї, але в двері до неї так і не постукали, — усі прямували до церкви, заходили в ризницю й виходили звідти з порожніми руками.
Шанталь спустилася вниз, зайшла в шинок, і хазяйка готелю розповіла їй про все, що сталося вчора ввечері, — і про те, як було обрано жертву, і про те, що вигадав священик. Говорила вона без усякої ворожості, і події, судячи з усього, явно повернулися на користь Шанталь.
— Послухай, що я тобі скажу: колись Віскос по достоїнству оцінить те, що ти зробила для його мешканців.
— Однак чужоземець має показати золото, — сказала дівчина.
— Так, звісно. Він тільки-но вийшов з готелю з порожнім рюкзаком.
Шанталь вирішила не ходити в ліс, бо дорога туди йшла повз Бертин будинок, а їй було соромно дивитися в очі старій. Вона повернулася додому й знову пригадала свій сон.
Напередодні вдень дивний наснився їй сон, — нібито ангел вручає їй одинадцять зливків золота й прохає взяти їх собі.
Вона відповідає ангелові, що для цього треба когось убити. А він каже — ні, якраз навпаки, зливки ці доводять, що золота не існує.
І от саме через цей сон вона й попросила хазяйку готелю поговорити з чужоземцем, — у неї народився план. Та оскільки всі битви в її житті були вже програні, вона вельми сумнівалася, що їй пощастить здійснити його.
***Берта дивилася, як сонце сідає за верхівками гір, аж раптом помітила, що до її будинку наближаються священик і ще троє чоловіків. Вона засмутилася з трьох причин: по-перше, стало ясно, що жити їй вже недовго; по-друге, тому, що чоловік так і не з'явився, аби втішити її (може, боявся того, що мало статися, а може, стидався власного безсилля); і, нарешті, тому, що зібрані нею гроші дістануться акціонерам банку, в якому зберігалися, бо вона вже не встигала забрати їх звідти й спорудити з них ватру.
А тішилась вона з того, що нарешті вже зустріне свого благовірного, який цієї миті, мабуть, прогулюється з бабусею сеньйорити Прим, і з того, що останній день її життя видався зимним, проте ясним та сонячним: не кожному таланить забрати з собою в могилу такий гарний спогад.
Священик знаком звелів своїм супутникам почекати осторонь, а сам підійшов до старої.
— Добривечір. Бачите, який Господь великий, коли зумів створити таку красу, — мовила вона, а про себе додала: «Ви поведете мене, але всі мирські провини я залишу тут».
— Ви й не уявляєте собі, який прекрасний рай, — відповів священик, однак Берта зрозуміла, що пущена нею стріла влучила в ціль і священик тепер щосили намагається зберігати незворушність.
— Ваша правда, не уявляю. Більше того, взагалі не певна, що рай існує, а ви ж бо самі бували там?
— Поки що не доводилось. Зате я бував у пеклі й знаю,
