Жуль - Дідьє ван Ковелер

Я, криво посміхнувшись, заспокоїв її:

— Такі жінки, як вона, ніколи не змінюються.

Фред поклала слухавку, наказавши сідати в найближчий поїзд.

Я обернувся до штори, яку Аліса щойно відсунула. Дивився на її оголене тіло, що ледве біліло в півмороку. Вона кинулася на мене з радістю, яка могла видатися фальшивою. Аліса (за її словами) тішилася від того, що сталося. Не було потреби переказувати монолог «ініціаторки бізнесу»: Алісі було достатньо виразу мого обличчя і глибокої обізнаності із фройдизмом.

— Якщо вже вона вдалася до великих маневрів, — прошепотіла Аліса, притиснувши губи до моєї шиї, — то лише тому, що ти справді для мене важливий.

Я не знав, як на це реагувати. Почувався пішаком на їхній шахівниці після того, як послужив єднальною ланкою між Алісою та її псом. І це трохи псувало враження від неймовірних можливостей, які відкривалися переді мною.

— Хочеш сказати, що, якби Фред не захопилася так моїми бактеріями, ти кохала би мене менше?

Вона розсміялася, потішена моїми підозрами, і опустилася до мого прутня, аби розвіяти сумніви. Та майже відразу виринула з-під ковдри.

— Коханий, а що нам робити з Жулем?

І я сказав те, що вона, безперечно, хотіла почути: обирати мав він. Ми не будемо силою відривати його від маленької істоти, яку він вирішив захищати. Хто-хто, а я добре знав, що в разі потреби знайти нас для Жуля не було б великою проблемою.

*

Вони вирішили провести нас до вокзалу у своєму старенькому пікапі «Пежо». Вони були такі вдячні, однак це не було ані прощання, ані акт дарування, ані навіть позика: просто тимчасове зберігання. Під надійним наглядом. Вони обіцяли, що ми завжди будемо бажаними гостями в їхній оселі — можемо почуватися, ніби удома. Сказали, що облаштують для нас піддашшя. Жуль поводився так радісно, що навіть ранив нас своїм надто легковажним ставленням до ситуації. Він був мов дитина, що нарешті отримала свободу — тішився і намагався розвеселити нас, аби загасити наш сум. І все ж його кликав обов’язок.

Підійшов поліціянт — треба було переставити авто у другу смугу. Пес і хлопчик дивились у заднє скло машини, як ми відходили, непорушно, однаково похиливши голови вбік. Потім припинили махати. Аліса нервово намагалася запалити цигарку. Я взяв запальничку з її рук.

— Нічого не бачу, перед очима туман... — зламаним голосом сказала вона.

Та це були лише сльози.

— Знаєш, — додала вона, — єдине, що нині мене втішає — це те, що залишає мене тільки він.

Я притулив її до себе, намагаючись зменшити провалля між нами. Мало не запитав, чи не хоче вона взяти собі іншого пса. Проте відчув, що вона відповіла б, що справжнього пса замінити не можна. І тоді десь глибоко з мене виринуло прагнення прийняти виклик, кину­тись у прірву з заплющеними очима, замінити нарешті відвертість довірою.

— Хочу від тебе дитину, — заявив я.

Вона обернулась до мене — і не здавалась здивованою. В її очах я бачив суміш надії, сумніву та чогось подібного до картання — ніби мої слова випередили її думки. Аліса ніжно поклала голову мені на плече — немов нівелюючи двозначність мовчанки. І тоді я зирнув у бік нової родини Жуля — вони щойно зникли по той бік мосту — і виклав єдиний на ту мить аргумент на мою користь:

— Хресний у нас уже є.

Від автора

Пси-поводирі — одне з найбільших захоплень у моєму житті. Познайомився з ними я у дванадцятирічному віці, коли грав у благодійних виставах на вечірках зі збору коштів на їхнє виховання. Завдяки моєму татові та його друзям з Lions Club містечка Больє-Вільфранш-сюр-Мер я отримав цей перший і незабутній досвід. Дякую також журналістці Софі Массьє: зустріч із нею та її псом Понґо (якраз перед його пенсією) одного травневого дня 2014 року на RTL підштовхнула мене до рішення написати цю книжку, яку я так довго виношував у собі.

Маю також подякувати своєму другові окулісту Маркові Спірі — за уважне вичитування рукопису.

Як це часто буває у моїх романах, те, що може видатися надто химерним — є не лише плодом моєї уяви. Так, сертифікат щодо «лікарнин» Зібала де Фрежа насправді отримали Ерік Ґонтьє та Фредерік Бурґо — і разом з Жан-Полем Февром вони використовують цей метод у компанії Plant Advanced Technology. Те саме стосується й очищення свинячого гною (засіб Nitracure), дослідів зі спілкування з йогуртами (згаданий вже Клів Бекстер) та одомашнювання бактерій (досліди Джона Крейґа Вентера).

Щодо вигаданого Зібала, то його доля має багато спільного з таланом Могеда Алтрада — французького промисловця і письменника, який народився у Сирії. Це був справжній бедуїн, якому я — як голова журі банківської групи KBL-Richelieu — мав нагоду вручити Гран-прі підприємця у номінації «Цінні папери» у 2014 році.

Насамкінець, Французька фундація дослідників епілепсії (спонсором якої я є) намагається зібрати кошти, необхідні для навчання собак-супроводжувачів. Нині півмільйона французів (а з них сто тисяч дітей) страждають від епілепсії — хвороби, яку нині держава не в змозі лікувати безкоштовно. 

Примітки

1

Жак Брель (Jacques Brel; 1929—1948) — бельгійський франкомовний співак, поет, актор, режисер та автор-виконавець.

2

Етологія — розділ зоології, що досліджує поведінку тварин.

3

Колишній президент Франції Ніколя Саркозі вважається у Франції представником правих політичних сил — на відміну від діючого президента-соціаліста Франсуа Олланда.

4

«Болеро» (1928) — твір для оркестру французького композитора Моріса Равеля (1875—1937).

5

Терпентина — скипидар.

6

Теситура — розташування звуків за висотою у музичному творі.

7

Довіль і Трувіль — популярні курортні містечка на березі Ла-Маншу. Перше буквально переходить у друге.

8

Ез (Èze) — гірське містечко неподалік від Ніцци.

9

Кубок Тріумфальної арки — престижні кінні перегони, що існують з 1920 року, і відбуваються щорічно у жовтні на іподромі в Лоншані під Парижем.

10

Петанк — різновид спортивної гри в кулі, яка за принципом нагадує англійську гру «боулз».

11

Vigipirate — законодавчо закріплений у Франції стан посиленої боротьби з тероризмом. Вводився не раз — уперше в 1978 році, востаннє — в 2015-му.

12

Від франц. abandon — відмова, занехаяність, занедбаність.

13

Дольмен Діуса (Déhus) — мегалітична споруда під величезним пагорбом-храмом на острові Гернсі.

14

Отвіль-Гауз (Hauteville-House) — нині Музей Віктора Гюго в місті Сен-П’єр-Пор на острові Гернсі. У цьому будинку Гюго мешкав на засланні у 1856—1870 роках.

15

Кеч — двощогловий вітрильник.

16

Шлюп —