Жуль - Дідьє ван Ковелер

Я підписав аркуш із п’ятьма рядками, що мали розвернути моє життя у певному напрямку. Хай там як, обману я не боявся і втрачати не мав чого.

— Обіцяй, що піклуватимешся про неї! І не квапте подій. Залиш ініціативу за Алісою — так, як цієї ночі. Удай, ніби допомагаєш їй розпалити тебе, якщо вдасться: так ти завоюєш її довіру. Вона вирішить, буцімто допомагає таким чином вирішити твої негаразди з жінками. А це — ще краще! То як, я можу розраховувати на тебе?

— Можеш.

Уже за дві хвилини вона стояла у ліфті. Я налив собі чаю та намастив маслом хлібець — хотів додати собі сил. Але й налякала вона мене, ця товстуха! Цієї ночі у нас з Алісою все йшло якнайкраще — а тепер я раптом збагнув, що її сексуальність лише відновлювалась. Фред — відчуваючи провину чи прагнучи помсти — обернула бажання на умови домовленості: чари й спонтанність ніби розчинились у її дешевому розрахунку, мов із банального журналу.

Я вже виходив із душу, коли до кімнати увірвалась Аліса. Певно, вона бачила, як від’їжджав «Мазераті». Я спробував її заспокоїти:

— Це через мене. Але не з тієї причини, про яку ти могла б подумати.

Більше сказати не встиг: задзеленчав телефон. Аліса кинулася до слухавки. Ми з Жулем обмінялися здивованими поглядами, і я зробив кілька кроків до відчиненої штори. Фред так голосно говорила у свій мобільний, що, навіть незважаючи на вроджену скромність, я все почув:

— Слухай, ти ж мене знаєш: терпіти не можу прощатися, — але не переймайся, янголятко, усе гаразд, повір! Просто маю знайти для нього інвесторів, поки вони не роз’їхались у відпустки. Твій месьє Макарон — це ж просто бомба! І не роби дурниць! Ти його бентежиш. Тож заспокой його і тримай тепленьким. Хай тішиться, але не ловить гав. You see what I mean. Він повинен вірити мені, і я хочу, аби він витиснув із себе найкраще, щось на кшталт своїх лікарлин.

— Своїх чого...? — пробурмотіла Аліса, зирнувши на мене, ошелешена потоком слів, який вилився на неї.

— Лікарських рослин. Утім, він усе тобі сам пояснить. Що ж, сонечко, користуйся можливістю — і я так само чинитиму. Все, цілую!

Аліса навпомацки поклала слухавку. Я намагався витлумачити вираз її прикутих до мене очей. Подив від почутих компліментів, несподіване відкриття іншого боку мене, збентеження через близькість, що раптово впала на нас, та докори сумління через скоєне уночі...

— Що то за лікарнина така?

Я сів на ліжко та розповів їй про свій метод вирощування у воді рослин, з яких раз на місяць я видобував активні хімічні речовини, доячи коріння, мов коров’яче вим’я.

— І Фред так збудилася через це?!

— Еге ж. Зростання у водному середовищі призводить до перевиробництва лікарських протеїнів, які неможливо синтезувати у штучний спосіб!

Вона урвала мене, коли я заглибився в доводи переваг молекул, що їх виробляли мої чемпіонки — Ruta graveolens і Datura innoxia, — при лікуванні астми, псоріазу та хвороби Альцгеймера.

— Хочеш, точно скажу тобі, що відчуваю?

Мене трохи злякала серйозність, з якою вона це сказала. Я ствердно опустив повіки, усвідомлюючи, якому ризикові піддаю себе.

— Навіть у найхимерніших снах я не уявляла, що знову закохаюсь у чоловіка і що моя жінка ревнуватиме до нього.

Я про себе повторив сказане нею, аби впевнитися, що все правильно зрозумів. І відповів, що поки що нічого не було.

— Чого саме — кохання?

— Ні, ревнощів.

Аліса всміхнулась і взяла мене за руку.

— Ревнощі залиш мені. Я це просто обожнюю! Я не зможу дати тобі те, що дасть Фред, але ти навіть не уявляєш, яка я щаслива, що вона взяла тебе під крило!

Її руки ковзнули по моєму халату. Ліва зарилась у волосся на грудях, а правою вона повільно розмотувала пас.

— Скажемо їй?

Я притулив свої вуста до її. Вона розтулила губи. Наші язики спліталися, грались у піжмурки, потім знову спліталися. Подих її почастішав, і вона мало не простогнала: ходи, хутчіш! Я зірвав з неї спортивну куртку. Аліса зупинила мене і вказала на щось за моєю спиною.

— Загасити світло? — запитав я.

— Нізащо!

Я пішов до дитячої і приніс звідти люстро. Жуль лежав перед комодом і жував подарований Фред презерватив.

У суботу розігралася драма.

Відколи Фред залишила нас утрьох, я розуміла, що пес ішов кривим шляхом. Що щасливішими були ми з Зібалом, то очевиднішим ставало те, що Жулеві чогось бракує. Коли до мене повернувся зір, він вирішив, що я його залишила — і відтоді виконував різні завдання. Привів до мене коханого чоловіка — і я прийняла цей дар; місію ніби було завершено, однак інстинкт Жуля вимагав більшого. Він не хотів бути звичайним псом. А нам із Зібалом було досить одне одного. Жуль мусив допомагати комусь іншому. Комусь новому. Комусь самотньому.

Тож він вирушив на полювання. Влаштовував засідки, йшов по сліду, чіплявся до людей на пляжі й посеред вулиці. Будь-що, подібне на білий ціпок або на інвалідний візок викликало в ньому внутрішню силу, без якої він почувався б покинутим. І все ж Трувіль — дуже невелике місто, тут люди одне одному завжди допомагають, і всі тутешні інваліди вже були прилаштовані. І пес переключився на іноземців.

Щоранку він виходив, коли під’їжджав мікроавтобус товариства «Пленер»: на ньому привозили хворих дітлахів, аби вони хоч день провели на пляжі. Жуль пропонував свої послуги: підносив надувні круги, купальні шапочки та іграшкові лопатки, безжально відбираючи їх у нормальних дітей. Демонструючи свої навички і знання, він, на жаль, викликав у дітей лише страх, сльози і стрес. Супроводжуючі відганяли його, як могли. Не маючи змоги потрапити на пляж, пес у пошуках стражденника біг у місто, кидався на бомжів і чіплявся до наркоманів на вокзалі — а вони намагалися спіймати його і продати. Він тікав щодня, підібгавши хвіст і опустивши низенько ніс, вишукуючи слабих і покинутих з наполегливістю, до якої домішувалась агресивна послужливість — достоту як у мийників автомобільних вікон, які зненацька з’являються ніби нізвідки на червоному світлі. Зачиняти його або залишати на поводі тоді, коли обов’язок кликав Жуля, ми не могли. А спеціальний повід уже не давав над ним жодної влади, якраз навпаки — робоче знаряддя лише підкріплювало впевненість у необхідності пошуків роботи.

Якось