Жуль - Дідьє ван Ковелер
Я не знала, що мені робити. Якби наказала його, то поступила б усупереч правилам дресури Жуля. А коли пестила пса, то ніби хвалила за поведінку. І Зібал нічим не міг мені допомогти, навпаки: наше щастя було справою рук Жуля, доказом успішного слідування інстинкту. Мій пес — незалежний робітник, помічник тим, хто потребував допомоги — став некерованим. Доброволець-блукач. Чорне створіння з пляжу.
Якось, у суботу ввечері, коли супроводжуючі з «Пленера» хитрощами виманювали у нього своїх підопічних і ставили візки до мікроавтобуса, Жуль напав на авто. Він дряпав кузов, кусав шини, стрибнув на лобове скло, аби відірвати двірники. Поки ми з Зібалом спускалися, щоби його заспокоїти, понівечений мікроавтобус спішно залишав стоянку. А Жуль біг за ним, щосили гавкаючи і нехтуючи нашими командами: «Стояти!» та «Сюди!» Пес збожеволів.
Коли мікроавтобус пригальмував навпроти казино, Жуль його нагнав і кинувся на капот. Ударом його відкинуло в кам’яну діжку з квітами. Мікроавтобус надав газу і зник на набережній, звернувши за рибний ринок. Жуль лежав, поточившись серед герані. Коли пес прийшов до тями, то його били дрижаки і він тихо вив. Ми взяли Жуля на руки, а він намагався вирватися, знову побігти — але не встояв і впав. Поряд зупинилося поліцейське авто. Поки ми пояснювали, в чому справа, їх викликали по рації, і поліціянти спішно поїхали, ввімкнувши сирену.
Жорстока іронія: щоби доправити Жуля до ветеринара на Лазневій вулиці, довелося винести з казино інвалідний візок. Лікарка діагностувала легкий струс мозку і глибоку депресію. Хоча рефлекси собаки нібито були в нормі, нервових закінчень вони не досягали. Пес впав у повну апатію.
— Про всяк випадок зробимо томографію, однак його проблема лежить не у фізичній площині.
У погляді ветеринара ми прочитали бездоказову підозру в поганому поводженні із твариною. З минулого тижня я з болем помічала її в очах людей, які бачили, як я лаяла Жуля за його небажаний альтруїзм.
Після уколу кардіотоніку та миски з поживою пес знову став на лапи, почапав геть і подряпався в двері, прагнучи залишити клініку. До готелю він повертався, мов робот: не дивився круг себе, не принюхувався — просто пішов до вбиральні і скрутився калачиком між ванною і біде.
Зібал купив нам смажену курку та заварні тістечка — аби поїсти разом із псом у номері. Жуль ні до чого не доторкнувся. Ми все більше хвилювалися. А у випуску регіональних новин дізналися, що годину тому на виїзді із Трувіля у мікроавтобус «Пленера» врізалася вантажівка. Шестеро пасажирів отримали тяжкі поранення.
Коли ми прийшли вибачатися до Жуля у вбиральню, він підняв на нас затуманений погляд. Зібравшись із силами, провів нас до ліжка. Ліг між нами і дозволив заспокоювати, втішати, вговорювати себе. Я страшенно сердилася на себе за те, що ні про що не здогадувалась. Якщо пес щосили намагався завадити від’їзду мікроавтобуса, то не лише тому, що хотів, аби йому повернули тих хворих. Я пояснила Зібалові, що собаки часто передчувають природні лиха й нещасні випадки. Я навела відомі приклади. А він нагадав мені менш відомі.
Мене здивувало те, що він про це знав. Зібал зізнався, що, перш ніж знайти мене, він хотів збагнути психологію пса, який несподівано звалився на його голову, тож погортав доступні в інтернеті книжки Еріка Вонга. Оскільки він, як на мене, надто екстатично висловлювався про пророцький хист Жуля, я взяла на себе роль «адвоката диявола». Зауважила, що можливо, саме агресія Жуля вивела водія з рівноваги, тож він порушив правила на розвороті біля вокзалу.
Мене приголомшила реакція Зібала. Він став на захист пса, а мене звинуватив у сліпоті. Промовивши це слово, він одразу ж вибачився, проте слово було промовлене і позиція Зібала не змінилася: на його думку, було безвідповідально з мого боку звинувачувати собаку, замість зізнатися в тому, що я знехтувала передбачливістю і турботою Жуля.
— Зібале, це все-таки пес, він не може розуміти усього!
— Ще й як може!
— Нехай, та все ж не зміниш того, що судилося.
— Де ти цього набралася? Реальність — це ж лише втілення нашої свідомості! Своїми думками, бажаннями, острахами, надсилаючи їх у всесвіт, ми ніби «пишемо» власну долю. Але виправити можна завжди. Для того й існують пророцтва. А оскільки люди у них вже не вірять, то тварини перебирають відповідальність на себе. Ось так.
— Цей пес — просто диво, і все ж він лише пес! Йому потрібне місце роботи, а не обожнення.
— А своєю невдячністю ти його добре прилаштуєш!
— Ти що, нотацію мені читаєш?! Що це за релігійні повчання?!
— Буддизм — це філософія, а не релігія. Він близький до квантової механіки та астрофізики. Незмірно мале, незмірно велике, незмірно віртуальне... Ти що, не читала Тринга Сюань Туаня[39]?
— На жаль, ні. Я не встигаю за твоїм ритмом.
— Алісо, вибач, я ж тебе так люблю! І все це — завдяки Жулю. Мені боляче бачити, в якому він стані через тебе. Він уже тобі не потрібний, гаразд, але ти не можеш заборонити йому допомагати іншим! «Місця роботи», як ти висловилася, для нього уже немає: Федерація викреслила його зі своїх списків. Твого песика викинули, мов сміття, бо він утік від садиста, який його бив! І ніхто вже не звернеться до його послуг, ніхто, окрім його шостого чуття — тож дослухайся до його чуттів, а не звинувачуй Жуля!
Я заніміла, вражена його мудрістю, а Жуль тим часом радо облизував нас і махав хвостом. Так, ніби сам факт нашої сварки додав йому сил і виправдав його присутність у нашій парі. Зібал, безперечно, мав рацію, однак для мене жорстокість, яку я бачила в ньому, була нестерпна. Жорстокість у чистому вигляді, яку зазвичай використовують заради великих ідей або міфів. Можливо, найгірша з можливих жорстокостей. Та, яка висмоктує з нас добро і не дає нічого навзамін.
Тож я також дещо відчула. І, відвернувшись, приховала сльози. Пес, який нас поєднав, мав стати причиною нашого розриву.
Тієї ночі ми вперше не кохалися. Пес лежав поміж нас, ричав або скавучав (залежно від снів), дриґав лапами, від чого ми прокидалися — тож цілу ніч ми не спали, а осмислювали те, що трапилося. Я страшенно сердився на себе за все сказане. Раніше
