Тунель - Бернгард Келлерман
Незначні неполадки та окремі нещасні випадки траплялися щодня. Тунельники гинули під кам'яними завалами, попадали під поїзди, їх розривало під час вибухів. Смерть почувала себе в тунелі як дома й вихоплювала собі жертви з-поміж робітників без особливих церемоній. В усі штольні не раз проривалися величезні потоки води,— насоси ледве встигали її відкачувати,— і тисячам людей загрожувала небезпека затоплення. Ці сміливці працювали іноді по груди у воді. А часом ті потоки були гарячі, як окріп, і парували, мов гейзери. Правда, появу такої великої маси води здебільшого можна було передбачити й заздалегідь ужити заходів. За допомогою спеціальних апаратів, схожих на передавачі бездротового телеграфу, методом, уперше запропонованим доктором Леві з Геттінгена, в породу посилали електромагнітні хвилі, які наштовхнувшись на потужні маси води, (або покладів руди) відбивалися назад і накладались на послані хвилі. Не раз каміння засипало бурильні машини, і в таких випадках теж не обходилося без людських жертв. Бо кому не щастило врятуватися в останню мить, того роздавлювали уламки. Отруєння окисом вуглецю, малокрів'я були буденним явищем. Тунель породив навіть нову хворобу, схожу на ту, що буває в робітників, які працюють у кесонах. Люди її так і назвали — the bends [58]. Аллан побудував на березі моря спеціальний санаторій для тих, хто постраждав від цієї дивної хвороби.
Та загалом за шість років тунель поглинув не більше жертв, ніж будь-яке інше велике технічне підприємство. Всього загинуло тисяча сімсот тринадцять чоловік — число відносно невелике.
Проте десяте жовтня сьомого року будівництва стало для Аллана чорним днем...
Аллан мав звичку щороку в жовтні провадити на американській ділянці генеральну перевірку, що тривала багато днів. Інженери й службовці називали цю перевірку «страшним судом». Четвертого жовтня Аллан оглядав місто. Заходив до робітничих будинків, на бойні, в лазні й лікарні. Побував у будинку для тих, хто одужував після хвороби (ним керувала Мод). Мод цілий день дуже хвилювалась і густо зашарілася, коли Мак похвалив її за роботу. В наступні дні він відвідував адміністративні приміщення, товарні станції та машинні зали, де в безкінечних рядах двигтіли й потріскували динамо-машини, працювали надшвидкісні і строєні насоси, шахтні вентилятори, компресори.
Після цього Аллан разом з Хоббі, Гарріманом та інженером Берманом спустився в тунель.
Огляд тунелю тривав кілька днів, оскільки Аллан перевіряв кожну станцію, машину, стрілку, кожен квершлаг і склад. Завершивши роботу в одному місці, вони зупиняли сигналом перший-ліпший поїзд, вискакували на платформу і їхали далі.
У штольнях було темно, як у льоху. Іноді мимо пролітав рій вогнів — миготіли залізні каркаси, людські тіла, що попримощувалися на балках; сліпуче спалахувала червона лампа, різко лунав дзвін на паровозі, і тіні розліталися в усі боки.
Темні штольні гули від поїздів, що все мчали, брязкали, гуркотіли. З далекої пітьми долинали пронизливі крики, так наче десь завивали вовки, пирхав і сопів, випірнувши з води, гіпопотам, люто сварилися хрипкими голосами циклопи, і здавалося, ніби можна навіть розчути окремі слова. Штольнями котився регіт, і кінець кінцем усі ці чудні й моторошні звуки зливалися водно. Тунель гримів, гудів, шумів, і поїзд цілком несподівано потрапляв в ураган такого гуркоту й двигтіння, що ніхто вже не чув власного голосу. За сорок кілометрів від бурильної машини в тунелі гуло так, неначе в гігантський баранячий ріг дули всі чорти в пеклі. Тут залиті світлом від прожекторів робочі місця сіяли, немов розпечені до білого ливарні печі.
Звістка про те, що Аллан у тунелі, поширювалася блискавично. Хоч би де він з'являвся (вкритий таким шаром пороху та грязюки, що його було годі впізнати — і все ж його відразу впізнавали), загони тунельників заводили «Пісню про Мака»:
Three cheers and a tiger for him! [59]
Шапки геть перед Маком,
Бо хлопець він свій!
Зробить що хочеш як стій!
God damn you, yes [60], такий наш Мак!
Three cheers and a tiger for Mak![61]
Робітники, які щойно закінчили зміну, сиділи на платформах з камінням, і в сповнених гуркоту й рокоту штольнях услід за поїздами котилося відлуння їхнього співу.
Мак був популярний, і робітники — наскільки допускала фанатична ненависть трудового люду до капіталу — його навіть любили. Аллана вважали своїм чоловіком, зліпленим з того самого тіста, хоч він і мав величезну владу.
«О, Мак!..— казали робітники.— Мак — це той чоловік!..» Більш нічого вони не казали, але то була найвища похвала.
Популярності Аллана особливо сприяли його «недільні прийоми». Про них також співали пісню, в якій говорилось: «Якщо в тебе клопіт, напиши кілька слів Макові. Він справедливий, він чоловік наш. А ще краще — піди на недільний прийом. Я Мака знаю, він тебе вислухає, не прожене. Він розуміє душу трударя».
У «чистилищі» гуркало залізо, стрекотіли й хурчали, немов пропелери на повному газі, електричні заклепувальні машини. І тут люди співали. На брудних обличчях зблискували білки очей, роти рівномірно роззявлялись, але жодного звуку не чути було.
Останні тридцять кілометрів південної штольні, яку посунули далеко вперед, їм довелося здебільшого йти пішки або їхати на товарних поїздах, що рухалися дуже повільно. Тут штольня являла собою ліс необтесаних стовпів, плетиво балок, і все це двигтіло від якогось незбагненного рокоту, могутність якого то забувалася, то раз у раз нагадувала про себе знов. Від спеки (сорок вісім градусів за Цельсієм) стовпи та балки тріскалися, хоч їх часто поливали водою і вентиляційні установки безнастанно нагнітали свіже, охолоджене повітря. Тут стояла важка, зіпсована, сперта атмосфера — одне слово, як у шахті.
У невеликій поперечній штольні лежав замащений машинним маслом напівголий труп. Це був монтер — він помер від паралічу серця. Довкола кипіла робота, він лежав, і люди поквапно переступали через нього. Йому навіть не закрили очей.
Нарешті дійшли до «пекла». Серед клубів пилюки, що закручувалась у вихори й аж завивала, стояв невеличкий японець з обличчям землистого кольору, стояв нерухомо, мов статуя, і віддавав світловими сигналами розпорядження. Його прожектор спалахував то червоним, то білим сяйвом, а часом він стріляв у тлум заклопотаних людей трав'янисто-зеленим променем, який надавав їм вигляду покійників, що працювали й після смерті.
На Аллана та його супутників тут ніхто не звернув уваги. Ні привітань, ні співу. Довкола метушилися змучені, знесилені, напівпритомні люди. Тут прибулим доводилося самим пильнувати, щоб їх не збила з ніг колода, що її тягли по осипу захекані робітники, чи величезна брила, яку висаджували на візок
