Тунель - Бернгард Келлерман

7

Компанія «Едісон-Біо» так само випускала щотижня новий фільм про тунель, і справи її йшли блискуче.

Вона показувала чорну завісу куряви, що незмінно висіла над товарною станцією Мак-Сіті. Показувала тисячі огорнених димом паровозів, які стягували сюди з усіх американських штатів незліченні армії вагонів. Мостові крани, поворотні крани, кранові візки, висотні підйомні крани... «Едісон-Біо» показувала «чистилище» й «пекло», де несамовито металися тисячі людей. Фонограф відтворював одночасно й гуркіт, що котився штольнями на дві милі від «пекла». Цей гуркіт, хоч і записаний через модератор, був такий оглушливий, такий нестерпний, що глядачі мимоволі затуляли вуха.

«Едісон-Біо» демонструвала всю біблію новітньої праці. І все було спрямовано на досягнення однієї мети: тунель!

І глядачі, котрі ще десять хвилин тому втішались якоюсь страшною мелодрамою, відчували: всі оті строкаті, громохкі, огорнені димом картини праці на екрані — не що інше, як сцени куди більшої, грандіознішої драми, і її героєм був їхній час.

«Едісон-Біо» проголошувала епос заліза, глибший і величніший від усіх епосів давнини.

Залізорудні шахти в Більбао (Північна Іспанія), Елліваре та Гренгесберзі (Швеція). Місто сталеливарників в Огайо, де випадає попільний дощ, а димові труби стирчать густо, мов списи. Вогненні комахи на нічному обрії над доменними печами у Швеції. Пекло! Металургійний завод у Вестфалії. Скляні палаци, придумані людиною машини-мамонти, а поруч — схожі на карликів їхні творці й господарі. Гурт височенних, як вежа, і товстих дияволів — огорнені димом і підперезані залізними поясами доменні печі — час від часу випльовують у небо вогонь. Нагору злітають вагонетки з рудою — це завантажують домну. У черевах товстих дияволів нутрують отруйні гази, вони нагрівають нутрощі до тисячоградусної температури, і вугілля та кокс самі починають горіти. Триста тонн чавуну дає за день домна. Пробивають льотку, струмок металу б'є в жолоб, люди палають, їхні мертвотні обличчя блищать. Бесемерівські й томасівські конвертери, немов здуті павучі тіла заввишки як кількаповерховий будинок, повертаються під тиском води й то навстоячки, то навлежачки продувають крізь чавун повітря, викидаючи снопи іскор та вогненні змії. Жар, спекота, пекло й тріумф! Мартенівські печі, печі з роликовим подом, парові молоти, прокатні стани, дим, хороводи іскор, розгарячілі люди, в кожному дюймі — геніальність, перемога. Розпечена болванка потріскує, пливе між валками прокатного стану, витягується, як віск, робиться дедалі довшою, довшою, пробігає назад крізь останній профіль, і ось вона вже лежить, гаряча й спітніла, чорна, переможена, готова. «Ессен. Так Крупп прокатує рейки для тунелю».

І на завершення — штольня у вугільній шахті. Коняча голова, сам кінь, поруч іде хлопченя у високих чоботях, а за ними — безкінечний поїзд із навантажених вугіллям вагонеток. Кінь щокрок гойдає головою, важко ступає хлопченя, поки виростає на весь екран, і його чорне, змарніле обличчя всміхається до публіки.

Диктор. Таким погоничем у шахті був двадцять років тому малий Мак Аллан, який тепер будує тунель!

Зала вибухає тріумфом! Глядачі вітають людську енергію і силу, вітають самих себе, власні сподівання!

У тридцятьох тисячах кінотеатрів «Едісон-Біо» щодня показувала фільми про тунель. Не було жодного куточка в Сибіру чи в Перу, де б не бачили цих фільмів. Отож цілком природно, що світ знав усіх керівників будівництва тунелю так само добре, як Аллана. Їхні імена вкарбовувалися в пам'ять людей, як імена Стефенсона, Марконі, Ерліха, Коха.

Тільки сам Аллан усе ще не знаходив часу подивитися фільм про тунель, хоч компанія «Едісон-Біо» багато разів намагалася мало не за поли затягти його до себе.

Річ у тім, що компанія сподівалася на особливий успіх від фільму «Мак Аллан дивиться самого себе у фільмі «Едісон-Біо!»!

8

— Де Мак? — запитав Хоббі.

Мод спинила своє крісло-гойдалку.

— Хвилиночку, подумаю!.. У Монреалі, Хоббі!

Вечір, вони сидять на веранді другого поверху. Веранді виходить на море. Внизу під ними безмовно стоїть у пітьмі сад. Стомлено, монотонно шумлять і джергочуть мертві хвилі, а вдалині вирує, дзвенить робота. До вечері вони зіграли чотири сети в теніс, потім повечеряли, а тепер ще сіли на годинку відпочити. Будинок огорнула темрява й спокій.

Хоббі стомлено позіхає, поплескуючи себе по губах. Монотонний, тихий шум моря його заколисує.

А Мод сидить у кріслі, погойдується, і на сон її анітрохи не тягне.

Вона розглядає Хоббі. У світлому костюмі, з білявим чубом він здається в темряві майже білим, і тільки обличчя та краватка темні. Наче негатив. Мод усміхається: вона пригадала історію, яку їй розповів за вечерею Хоббі. Йшлося про одну з «кузин» С. Вулфа. Дівчина подала на С. Вулфа в суд за те, що він вигнав її на вулицю. Та потім думки Мод повертаються знов до Хоббі. Він їй подобається. Навіть його безглузді витівки їй до вподоби. Вони стали добрими друзями, між ними нема ніяких таємниць. Іноді Хоббі навіть пробує розповідати таке, чого їй зовсім не хочеться знати, і доводиться просити його замовкнути. А з Едіт у Хоббі взаємини такі щирі й довірливі, як у батька з дочкою. Часом і справді складалося враження, ніби господар у цьому домі — Хоббі.

«Він міг би бути моїм чоловіком так само, як і Мак»,— подумала Мод і відчула, як спалахнуло її обличчя.

Цієї самої миті Хоббі тихенько засміявся.

— Чому ти смієшся, Хоббі?

Хоббі потягся, аж крісло зарипіло.

— Я саме думав про те, як житиму наступних півтора місяця.

— Знов програвся?

— Ага. Коли у мене в руках фуль-хенд, невже я повинен сидіти? Я викинув на вітер шість тисяч доларів. Вандерштіфт виграв. Такі багатії завжди виграють.

Мод засміялася.

— Тобі досить тільки натякнути Макові...

— Звичайно, звичайно...— відповів Хоббі, знов позіхнув і поплескав себе по губах.— У дурнів завжди так!

І обоє знов замислилися — кожне про своє. Мод придумала хитру гру: розгойдуючись у кріслі, вона посувалася то вперед, то назад. То вона на крок наближалася до Хоббі, то на крок від нього віддалялась. І весь час не зводила з нього очей.

Серце її було сповнене сум'яттям, покорою і жаданням.

Хоббі заплющив очі, і Мод раптом зовсім поруч запитала його:

— Френку, а як би склалося наше життя, коли б я вийшла була за тебе заміж?

Хоббі розплющив очі — і враз ніби прокинувся. Запитання Мод, а також власне ім'я, на яке до нього вже багато років ніхто не звертається, сполошило його. Він злякався: очі Мод були зовсім поруч, хоч хвилину тому її крісло погойдувалося за два кроки від нього.

Її