Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Бик не зрушив з місця і тільки підняв голову, почувши крик, що, мабуть, нагадав йому про вільне життя на зелених луках, — яких він уже не побачить ніколи. «Полковнику!».. Нарешті бик обернувся, побачив чоловіка, що схилився над бар’єром, і стрімко помчав прямо на нього. Але, пробігши половину відстані, стишив біг і, поволі наблизившись, торкнувся рогами простягнутих до нього рук. З його втиканої бандерильями шиї цебеніла кров, шкіра була пошматована списами, у рваних ранах синіли оголені м’язи. «Полковнику! Сину мій!..» Мабуть, бик відчув, яка ніжність бриніла в словах хазяїна, підняв морду й обслинив маркізові бакенбарди. «Навіщо ти мене продав?» — здавалося, говорили його горді, налиті кров’ю очі. І маркіз, не тямлячи себе, кілька разів поцілував бика в заслинену морду.
«Не треба його вбивати!» — вигукнула якась добра душа в перших рядах, і, мабуть, ці слова виразили настрій усієї публіки; зграйками голубів злетіли над рядами тисячі білих хустинок, і гримнув багатоголосий рев: «Не треба його вбивати!» У ту мить юрба була глибоко зворушена і добровільно відмовлялася від улюбленої розваги, відчувши неприязнь до тореро з його пишним костюмом та непотрібним геройством і захоплюючись відвагою звіра. Здавалося, глядачі збагнули, що. серед стількох тисяч розумних істот лише бідолашна тварина виявила справжнє благородство.
— Я повернув імпресаріо дві тисячі песет і забрав Полковника, — розчулено оповідав маркіз. — Я був ладен віддати тоді за нього усе, що мав! Тільки місяць попасся Полковник на луках, і від його ран не лишилося й сліду… Я вирішив, нехай сміливець помре своєю смертю від старості, але доброчесним нема місця на цьому світі. Один підлий бик, що не зважився б стати з Полковником віч-на-віч, заколов його підступним ударом.
Після зворушливих історій маркіз та його друзі скотовласники з гордістю розповідали про лютість бойових биків та їхні подвиги. Треба було чути, з якою зневагою говорили шановні сеньйори про ворогів кориди, про тих, хто в ім’я захисту тварин виступай проти високого мистецтва тавромахії. Верзти такі дурниці можуть лише чужоземці! Ці невігласи валять усе до купи: для них однаково що забійний віл, що бик, призначений для арени — аби рогата худоба! Іспанський бик — це звір, наймогутніший звір у світі. І сеньйори пригадували численні випадки, коли бики виходили на бій проти грізних хижаків і завжди перемагали.
З веселим сміхом розповідав маркіз ще про одного свого годованця. Якось вирішили влаштувати на арені бій бика з двома хижаками — левом і тигром, що належали відомому приборкувачеві. Скотовласник вибрав для цього бою Варавву, хитрющого бика, якого гримав окремо від череди, бо той мав звичку задиратися з товаришами по стаду і вже заколов чимало худоби.
— Я бачив ту виставу, — оповідав маркіз де Моражма. — Стоїть посеред арени велика залізна клітка, а в ній Варавва. Спершу випускають на нього лева, і клятущий хижак, скориставшися з недосвідченості бика, стрибав ззаду йому на спину і шматує його зубами та пазурями. Варавва оскаженів від люті і став стрибати ж вибрикувати, щоб скинути ворога й узяти його на роги, адже роги — це єдина зброя бика. І ось, високо скинувши задом, він таки струсив лева зі спини і зразу ж підхопив хижака на роги. О кабальєро, ви собі же уявляєте, що то було!.. Здавалося, Варавва грає в м’яча, підкидаючи лева то одним рогом, то другим, аж поки ця забава йому обридла, і він віджбурнув нещасного «царя звірів» далеко вбік. Той гепнувся на арену, скрутився в клубок і жалібно занявкав, наче кіт, якому дали прочуханки… Потім випускають на мого бика тигра, і цього разу все скінчилося куди скоріше. Побачивши ворога, Варавва миттю підхопив його на роги, високо підкинув раз і вдруге та й пожбурив у куток клітки, як і лева. Бідолаха тигр крутився в клубочок і аж ніби поменшав від страху… А єхидний жартівник Варавва спокійненько так підбігає до звірів і справляє прямо на них свої потреби; коли ж приборкувачі витягли з клітки своїх хижаків, що й кошика тирси не вистачило, щоб присипати те, що вони наклали там з переляку.
У клубі Сорока п’ятьох ці спогади завжди викликали веселий регіт. От який він, іспанський бик!.. Що йому хижаки! І в радісних вигуках поважних сеньйорів звучала гордість за свою націю — ніби відчайдушна хоробрість іспанського бика свідчила також про перевагу їхньої країни над рештою світу.
Коли Гальярдо почав учащати до клубу, там з’явилася нова тема для розмов, що витіснила нескінченні суперечки про биків та про польові роботи.
У клубі, як і в усій Севільї, заговорили про розбійника Плюмітаса, що вславився відчайдушною сміливістю. Усі зусилля поліції зловити Плюмітаса були марні, і слава його щодень зростала. Газети розписували його подвиги, ніби йшлося про національного героя; уряд на постійні запити в кортесах давав обіцянки негайно спіймати розбійника, але далі обіцянок справа не посувалася. Жандармерія збивалася з ніг, ціле військо переслідувало злочинця, але Плюмітас, що завжди діяв сам-один, покладаючись лише на свій карабін та витривалого коня, вислизав від погоні, мов привид. А коли переслідувачів було небагато, він одстрілювався і вже не одному вкоротив віку. Убогі селяни та наймити, виснажені рабською працею на поміщиків, шанували розбійника й допомагали йому, бачачи в ньому месника за всіх скривджених, що вершить жорстокий, але справедливий суд, як робили колись, у середні віки, закуті в крицю мандрівні рицарі. Він грабував тільки багатих і коли-не-коли, як актор, що відчував на собі погляди багатотисячної публіки, великодушно допомагав якій-небудь убогій бабусі або наймитові З купою дітей на шиї. Про щедрість розбійника розповідали чимало всяких небилиць, ім’я Плюмітаса було в усіх на устах, але тільки-но з’являлися охоронці порядку, як усі робилися глухі й німі.
Плюмітас вільно мандрував із провінції в провінцію, як людина, що чудово знає місцевість, і поміщики, — як у Севільї, так і в Кордові, — сплачували йому данину. Траплялося, тижнями про розбійника не було ні чутки, ні вістки, і раптом він з’являвся в якийсь маєток або, зневажаючи небезпеку, заїздив у село.
У клубі Сорока п’ятьох про
