Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Тоді навіщо?! — зненацька викрикнув бранець.

Володимир Олександрович зціпив зуби так, що аж губи побіліли й перетворилися на дві бліді смужки. І прошепотів українцеві на вухо:

— Хліб. Нам потрібен хліб. Мільйони пудів хліба. Вугілля. Ресурси. Нам потрібно протриматися, зберегти революцію. Мав рацію, мав рацію Володимир Ілліч, коли називав вас керованою худобою. Що ж… Як відомо, будь-яку худобу пристрілюють, коли вона більше не дає користі, — проскрипів він.

А потім відхилився назад, видихнув, ніби відчув явне полегшення, скинув кайдани, коли виговорився. На обличчі в червоного командира несподівано проступила посмішка, яка зародилася на кінчиках губ дрібним тремтінням, а потім посилювалася, натягувалася, неначе на нитках. Зрештою він посміхнувся широко, оголивши безладний ряд жовтуватих зубів. І вдоволено хмикнув, зловивши погляд українця, в очах якого мерехтіли тривожні вогники дикого страху.

22 січня Київ був ошатним — Велику Володимирську прикрашали жовто-блакитні прапори, які розвівав сильний вітер. Будинок Київського губернського земства був увесь у плакатах і вітальних написах, на балконах красувалися портрети й погруддя Тараса Шевченка, прикрашені національними стрічками. Софійську площу оздобили полотнами з вишивками, розвішеними між дерев. Художнє панно з гербом височіло праворуч від церкви. На Тріумфальній арці біля входу з Володимирської вулиці до Софійської площі висіли старовинні герби Східної України та Галичини. Солдати стояли далеко — коло Десятинної, готуючись до параду. Начищені шаблі аж виблискували на сонці. День видався теплим. Сонячні відблиски вигравали на вікнах навколишніх будинків, наче живі. Натовп збирався зранку — роззяви вешталися поблизу пам’ятника Богданові Хмельницькому, жебраки виходили з храму й брели в бік Михайлівського; городяни чекали на торжества й чинно стояли скраю. Людей ставало дедалі більше. Мітинг розпочався опівдні. Спочатку марширувала піхота — хвацько віддаючи честь. Потім — артилерія, кулеметні загони. Хлопчаки залазили на дерева, старі підкидали шапки, дівчата з надією вдивлялися в стрункі ряди гайдамаків, сподіваючись зустріти свого судженого. Пролунав дзвін Мазепинської дзвіниці й постріли гармат з Печерська. Із Софійського собору духовенство з хоругвами вийшло на площу навколо збудованого аналоя. Слова молитви підносилися до блакитних небес, які були наче натертими до блиску і здавалися такими близькими й водночас далекими. За мить після молитви хтось із натовпу закричав: «Слава!» — і вигук розлетівся по околиці. Військовий оркестр заграв національний гімн саме тоді, коли з автомобілів, які щойно під’їхали, вийшли директори Директорії, міністри уряду й голова З.У.Н.Р. Євген Петрушевич. Натовп закричав, коли побачив Симона Васильовича, який прямував до трибуни. Атмосфера піднесеності, немов електричний заряд, передавалася кожному, хто стояв тут. Петлюра йшов, намагався дивитися в очі киянам, ніби шукав там підтримки. Іноді він махав рукою і, ледь стримуючи радість, усміхався. Його розпирало високе почуття, схоже з гордістю, однак без властивих їй симптомів, — адже гордість вирує на самоті, а зараз він забував про печалі й радів з усім народом.

Боже, Той, Хто сидить на троні Своєму, — з якими думками Ти дивився в той час на Петлюру? Яким Ти бачив його — зовні чоловіка невисокого, а внутрішньо готового повірити в чудеса більше, ніж апостоли? Чи бачив Ти, Господи, Вседержителю, віру Симона Васильовича у свій народ, коли всі інші мають намір здатися? Якби була воля Твоя, що б Ти, Боже Вічний, сказав у той піднесений момент Симонові Васильовичу, аби підбадьорити його? Якими б словами пестив його слух, підтримав його і дав сили, адже кожне слово Твоє — істина непорушна…

Коли всі стали на свої місця, знову заграв оркестр. Винниченко взяв слово. Він урочисто оголосив, що право трудящих у новій республіці — це основа життя країни. Далі промовці зачитали заяву Президії Української Національної Ради й Державного Секретаріату про волю З.У.Н.Р., якою обидві частини об’єднуються в одну соборну Українську Державу. Фрази пурхали над головами, мов птахи. Які ж незвичні були слова про єдину Україну! Ніби два брати, яких вивезли в різні кінці світу… Такі схожі, а змушені бути рабами безіменними в жорстокого пана — немов ті слуги при чужому дворі. Як же вони жили один без одного?! Як же їх обдурювали і втовкмачували в їхні голови, що захід і схід відокремлені навіки?! І тепер, цього січневого дня, сповненого сонця, холоду й радощів, буря оплесків була подібна до шуму морського прибою. Ніхто не думав, що таке колись станеться. Брати разом — довіку. Мабуть, Софіївка ще жодного разу не бачила такого скупчення людей. Напевно, Київ ще не чув стільки пісень. Очевидно, братерство народу не було таким близьким ще ніколи. Україна — єдина.

На площі лунали слова: «Іменем Української Народної Республіки. Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. Українська національна рада Західної Української Народної Республіки як виразник Волі всіх українців колишньої Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник святково проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в одноцільну суверенну Народну Республіку. Однині воєдино зливаються століттям обірвані одна від одної частини єдиної Украйни. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали найкращі сини країни!»

А відтак тричі пролунало: «Слава!» І гучна луна відгукнулася далеко, над Подолом, а потім помчала, як шуліка, над темними, важкими водами Дніпра, скутими кригою, над гострими списами верхівок дерев, над білими полями — далі, на схід, назустріч більшовицьким військам, які йшли захоп­лювати Київ. І тоді, ніби від невидимого вітру, здригнулися вороги наші, бо гучні окрики чула вся земля. Гей, Україно, сини твої присягають тобі на вірність, адже справжній патріотизм — це любов.

Симон Васильович стояв, дивився, як марширують стрільці, і раптом відчув холод, що поповз по пальцях, скував долоню і далі по ліктю, передпліччю досягнув грудей і самісінького серця. Тіло завібрувало, немов пружина — Петлюра затрясся, ніби в лихоманці. Те, чого так бажав Симон Васильович, сталося. Його душа, наче птах, билася в клітці грудей, прагнучи вирватися назовні. Головний отаман війська українського вдивлявся в обличчя киян, спостерігав, як тріпотить від зимових подувів український прапор, і не міг умовити себе, що це не сон. Він хитнув головою, щоб скинути сумнів, та раптом зрозумів, що його віра, наче струмок, який стікає з гір, зненацька перетворилася на ціле море. Саме тому холод з’явився в грудях, а тіло тремтіло. Здійснилося! Ось вона — перемога! Ось мить слави! Симон Васильович аж схлипнув від щастя,