Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Як минулого разу? Зламаєте хребет, та й край? Ні, цього разу нехай він хоча б зможе говорити, — заперечив більшовицький командир.

У кімнатці запала тиша, тільки українець сопів і важко дихав. Володимир Олександрович задумався, почухав підборіддя.

— Так-так. Проведемо його в кімнату для гостей, — нарешті оголосив він і одразу ж підвівся.

Українця підхопили під руки, потягли до виходу, потім по коридору, вниз по сходах — у підвал. Попереду йшли головний чекіст і Антонов-Овсієнко. Поки не дісталися дверей, оббитих листом заліза зеленого кольору, майже не перемовлялися. Важкий засув натякав на те, що це було одне з купецьких сховищ, яке давно не використовувалося за призначенням. Обидва зупинилися біля входу, а Володимир Олександрович розвернувся, подивився на бранця.

— Це наші найкращі апартаменти. Прошу товаришів показати їх, провести, так би мовити, екскурс, — тим самим чемним голосом сказав командир.

Два співробітники ЧК одразу ж підтягли українця до дверей, відчинили їх, і з підвалу війнуло смородом. Полоненого штовхнули досередини, два чекісти теж увійшли й зачинили за собою двері. Було темно. Кілька секунд — і українець прийшов до тями. Густий, як туман, мерзотний сморід прослизнув до його носа, пропалив перегородки, досяг мозку й розплавив на кисіль свідомість. Йому стало так зле, що все, що відбулося з ним досі, здавалося легким веселим сном. Клубок підступив до горла, шлунок стиснувся до розміру кулака й намагався вилізти назовні.

Бранець виблював і мало не впав. Очі тяжко звикали до темряви, та ось один із наглядачів намацав вимикач, і три лампочки, що вишикувалися в ряд, загорілися по всій довжині підвалу. І тоді перед українцем, як спалахом блискавки, освітилося найжахливіше видовище, яке тільки можна було вигадати: уздовж стін висіли тіла. Багато тіл — десятки. Це були чоловіки або те, що від них залишилося. У деяких були розкриті груди, і здавалося, якщо підійти ближче, то можна було побачити, як б’ється серце, покрите тонкою червоною плівкою. У кількох нещасних відрізані по лікоть руки, рани перетворилися на чорні гнилі струпи. Голови опущені. Ноги перебиті в багатьох місцях. Кістки вивернуті. Але найстрашніше, Господи Боже, що тільки може бути, — усі вони виявилися живими. Іноді хтось вигукував, немов намагався позбутися покаліченого тіла, яке приносить тільки страждання.

— А-а-а, — пролунало збоку.

Українець обернувся і побачив старого. Це був козак. Гайдамака. Його вуса вирвані у двох місцях. Тіло простромлене багнетом, кров запеклася навколо рани. Сиве волосся закривало частину обличчя. Він знову застогнав. А відтак зібрався на силі, примружився і побачив полоненого українця.

— Синочку… Синку… Убий мене… Убий… — почав благати гайдамака.

Він сіпнувся, судома пробігла по його тілу. Українець придивився й побачив на грудях старого вирізаний ножем тризуб. Глибока канавка герба перетворилася на криваву нерівну рану. Це видовище так вразило полоненого, що він рушив, спробував дотягнутися до нещасного, але раптом короткий удар по голові зупинив його. Українець знепритомнів і впав на підлогу.

Прийшов до тями він у тій самій кімнаті, де починався допит. Володимир Олександрович сидів на тому ж місці. Поруч Лаціс і два чекісти.

— Слабким ти виявився, друже мій чарівний. Слабки-и-им, — протягнув Антонов-Овсієнко.

Полонений засопів.

— Ось ти мовчиш, а дні вашої республіки вже полічені. Так, Петлюра послав відбити Полтаву після втечі Болбочана. І що? Два дні січові стрільці протрималися, але їхні фланги відкрив усе той-таки полковник. І все, наша тепер Полтава. Шлях на Київ відкритий. Ось нещодавно ми розбили Чорноморську дивізію петлюрівців під Бахмачем і тепер пройдемося по всьому сходу. Залишилося ще трохи, і ваше головне місто візьмемо, — проспівав Володимир Олександрович.

— Ви… Ви… Покидьки… — нарешті сказав українець.

— Що-що? Покидьки? От тобі й маєш, це стає ще більш кумедним, ніж здається, — сказав більшовик.

Він завовтузився, ніби щось йому заважало сидіти. Відтак невдоволено клацнув язиком.

— Перевірте, щоб він був добре зв’язаний, і всі йдіть геть, — звернувся він до чекістів.

Лаціс слухняно кивнув, здається, виконував такий наказ не вперше. Коли двері зачинилися і в приміщенні залишилося тільки двоє, Володимир Олександрович продовжив:

— Ти думаєш, чому ми перемагаємо? Та тому, бовдуре, що до нас приходять і селяни, і колишні петлюрівці. Хочеш, відкрию тобі секрет, чому? — злісно промовив більшовик.

— Горітимеш у пеклі, — прошепотів полонений.

— Ні-ні, мій любий. Пекло — це те, що може влаштувати лише людина, тому що диявола придумали люди за своєю подобою. Однак я відволікся. Так ось, чому за нами йдуть? Річ ось у чому. Слід говорити лише те, що люди хочуть чути: землю — селянам, заводи — робітникам. Чи не так? Про це говорять Винниченко і Петлюра? Та тільки не вірять їм, бо український уряд думає, що люди хочуть правди, а люди жадають тільки одного — брехні. Більше брехні, більше обману. О, якою ж солодкою є брехня для людей, якою ж бажаною! І ось наш секрет — потрібно брехати із серйозним обличчям, сповненим трагізму. Знаєш, трішечки бути актором. Свобода, рівність. Хе-хе, — простягнув Володимир Олександрович.

— Тоді в що… У що ти віриш? — спитав полонений.

Більшовик трохи підсунувся до нього й лише гидливо глянув, на його побите обличчя.

— Я вірю… Тільки диктатура принесе народним масам щастя. Жодної демократії, жодної свободи вибору. Нісенітниця все це, нісенітниця. «Землю — селянам», — перекривив Володимир Олександрович.

— А як же всі ті, хто йде за вами? — українець підвів змучені очі.

Антонов-Овсієнко презирливо хмикнув, провів пальцем по щоках бранця, розмазуючи по шкірі червону рідину. Відтак підніс руку до носа і здригнувся від різкого запаху.

— Як же мені огидно… Чути ваш запах… Ваш сморід… Як же ви смердите, коли кричите про свою Україну, ніби це і є цінність… Як же мені хочеться позбутися вас… Усіх… Щоб ваш сморід не заповнював землю… Ненавиджу… Ненавиджу… — раптом люто прошепотів більшовик.

Він провів рукою по волоссю полоненого, ще дужче