Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

авто також був покритий сніговим шаром, схожим на сільську перину. Винниченко стояв перед відчиненими дверима, затримався на одну мить, щоб озирнутися. Так, він любив це місто, як люблять жінку з легкою сивиною на скронях, адже у її світлих очах так багато досвіду. Київ був дивовижно чудовим, увесь укритим м’яким пледом; його бані злегка визирали позолотою з білої пелени, і гучний перегук дзвонів розлітався по околиці, ніби це і є міське серцебиття. Володимир Кирилович звів голову, підставив її під шелест снігового потоку — пух повільно опускався на шкіру, перетворювався на холодні краплі, які визрівали й під власною вагою скочувалися зі щік. І тоді, пригнічений відчуттям власної безпорадності, Винниченко відчув, як холод, зібраний краплями на обличчі, проник у нього, у його груди. Володимир Кирилович звів голову до хмар і раптом зрозумів, що ніколи більше не побачить цього міста, не пройдеться його вулицями, не зійде на його пагорби. Не почує важкий гул дзвонів, не торкнеться зелені його парків, не відчує душевні сплески дніпровських хвиль. Він розчулився, підняв руку, ніби хотів попрощатися з цим низьким небом, що притискає його до землі. Зненацька Володимир Кирилович відчув тепло в очах — там накопичувалися сльози, стримувані перепонами вій, але згодом крапельки побільшали, а потім пролилися гарячим струменем, розтоплюючи сніг на своєму шляху. Яке ж це було дивне відчуття! Як же можна розчулитися під час прощання з минулим! «Ніколи, ніколи, ніколи нам не побачитися, місто, моє місто», — звучало в ньому набатом. Києве, мій Києве, як же пережити розставання для вічної розлуки? Винниченко дивився в небеса і плакав, як маленький хлопчик.

Вони рушили. Снігу випало багато, здавалося, що це не кінець зими, а тільки початок холодних місяців. Вони поїхали до залізничного вокзалу — там на них чекав поїзд, у якому всі члени Директорії, канцелярія, казна та інше вже було зібрано, упаковано, повантажено у вагони. На пероні стояли ад’ютанти, старшини українського війська. Було так тихо, ніби в один момент вантажники, паровоз, залізничні працівники розучилися говорити і спілкувалися тільки жестами. Тягуче мовчання висіло над пероном. Усі очікували на приїзд перших осіб, які повинні були спішно піднятися сходами й покинути столицю Української Держави.

Автомобіль розігнався, мчав по накатаній, прокладеній саньми й екіпажами дорозі. Роза Яківна подивилася на чоловіка. За всі роки, місяці, дні вона вперше побачила перед собою чужу людину, на обличчі якої було натягнуте полотно печалі, яке сформувало зовсім інші його риси. Губи тремтять, і всі слова застрягли в горлі важкою грудкою. Володимир Кирилович напружено дивився вперед, намагаючись розгледіти крізь обмерзле переднє вікно автомобіля київські сірі обриси.

— Стояти, матері його ковінька! Стояти, кому сказав! — гримнув раптом гучний мужицький голос прямо біля капота машини.

Водій натиснув на гальма, пасажири сіпнулися, й автомобіль зупинився. Навколо нього негайно зібралося чимало людей, які іноді постукували по залізній обшивці, вигукували лайливі слова, намагалися навіть зрушити авто з місця. Винниченко вийшов із заціпеніння, ніби щойно прокинувся і наче не розумів, що відбувається.

— Виходь, сучий сину! Виходь, буржуазний виродку! — знову захрипів мужик.

Роза Яківна злякалася, не знала, що робити, злегка штовхнула чоловіка. А той загальмовано споглядав темні плями в обмерзлих, залитих білою карамеллю віконцях автомобіля.

— Що відбувається, Володю? Хто це? — голосно спитала Коха й знову легенько стукнула чоловіка по руці.

— Га? Хто? Не знаю. Не знаю, — розгублено забурмотів Володимир Кирилович. Водій засовався на місці. Мужики обступили машину, намагалися пробратися всередину. Роза Яківна злякано здригалася при кожному стукоті.

— Запитайте, чого вони хочуть, — благала вона, звертаючись до водія. Той знехотя вийшов з автомобіля. Почулася лайка, хтось заверещав, підключилися жіночі голоси; гучний крик лунав удалині.

— Що відбувається, Володю? — Роза Яківна смикнула чоловіка.

— Не розумію, — почав приходити до тями Володимир Кирилович.

Він хитнув головою, остаточно скидаючи пелену заціпеніння, і вийшов з автомобіля. У ніс ударив різкий запах перегару, мужицьких онуч і невипраного одягу. Вся околиця була заповнена людом, з вигляду — біднотою. Водій лежав на снігу із закривавленою фізіономією, і червоні розводи на крижаній поверхні розпливалися від його голови. Люди кричали, гомін стояв такий, що не можна було нічого розібрати. Володимир Кирилович намагався було щось сказати, та раптом величезний кудлатий бородань ухопив його за барки й підняв так, що його тіло буквально зависло на міцних ручищах.

— Гадино капіталістична, навіщо народ мучиш? — прогарчав здоровань.

Винниченко втратив дар мови, тріпотів, смикав ногами в повітрі, ніби пташеня.

— Настав ваш кінець, іроди, — продовжив бородань.

Його злі жовтуваті очі були схожі на два яєчні жовтки, які вилили на м’ясисту пику. Червоний ніс розпухнув до розмірів картоплини, волосся злиплося в клоччя і звисало пасмами з величезної голови.

— Відпустіть негайно, — проспівав-прохрипів Володимир Кирилович.

— Ти ба, будеш мені тут указувати. Твої дні закінчуються. Бий гада! — здоровань нарешті відпустив Винниченка, і той упав.

Кілька гарячих голів відреагували на заклик бороданя, встигли підскочити до Володимира Кириловича, ударити його ногами. Натовп схвально видихнув, миттєво підскочила Роза Яківна, яка намагалася було кричати, та Винниченко вхопив її за шубу і, дивлячись в обличчя, наказав мовчати.

— Тихіше, Кохо. Не накликай більшої біди, — благав він.

— Як же так? Що вони коять? — застогнала вона.

— Нічого, нічого. Зараз розберуся. Сідай у машину, — попросив Володимир Кирилович.

— Але ти… — хотіла було протестувати Роза Яківна, та чоловік її перебив.

— Не сперечайся. Я все залагоджу, — прошепотів Вин­ниченко.

Натовп нависав над водієм, який намагався підвестися, але його одразу ж знову обклали стусанами. Ці миті дали можливість Розі врятуватися — жінка піднялася, попленталася до машини й, перш ніж мужики встигли отямитися, прошмигнула в автомобіль. Володимир Кирилович уважно спостерігав за своєю дружиною, і коли вона була в безпеці, підвівся і закричав: «Не чіпайте його!»

Натовп верещав, хрипів, сопів. Винниченко в романтичному пориві й наївності кинувся до водія, який намагався ухилятися від ударів, що сипалися на нього градом. Він