Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Минув ще один тиждень безперестанної праці, що затягалась до пізньої ночі при електричному світлі і кінчилася у суботу о третій дня. Джо, з абиякою радістю зустрівши довгожданий відпочинок, знов подався на село шукати забуття. А в Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав навзнак, нічого не роблячи, ні про що не думаючи. Він був надто знесилений, щоб думати, але й відчував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне і брудне. Все, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупіли, і він чувся занадто виснажений, щоб його допікали її вколи. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що сіялося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба вже не вабило його космічним безміром та незбагненними таємницями, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке на смак. Дзеркало його уяви запнула чорна завіса, і знеможена уява лежала в затемненій кімнаті, куди не сягало проміння сонця. Мартін почав уже заздрити Джо, який щосуботи нагнівався в шинку і, маючи повну голову різних марень та по-пияцькому розчулюючись над своєю бідою, забував у п’яній змороці про понеділок і новий тиждень тяжкої праці.

Минув третій тиждень, і Мартін щораз прикрішу відчував огиду й до самого себе, і до життя. Він був пригнічений думкою про свою нікчемність. Редактори, відкидаючи його рукописи, мали на те підстави. Тепер він це ясно зрозумів і сміявся з себе та з своїх мрій. Рут повернула йому поштою «Пісні моря». Він байдуже прочитав її листа. Вона, видно, силкувалась, як могла, щоб висловити своє захоплення його віршами. Але прикидатися вона не вміла і не змогла приховати правду. Вірші їй не сподобались, і в кожному вимушеному рядку її листа він вичитував це. І вона, звісно, мала рацію. Він твердо переконався в цьому, знов перечитавши вірші. Тепер він не бачив у них краси, і ніяк не міг зрозуміти, до чого це він писав їх. Сміливі звороти здавались йому смішними, оригінальні вислови — потворними, і все загалом воно безглузде й неправдоподібне. Він охоче тут би таки й спалив «Пісні моря», якби вистачило енергії піти у машинний відділ і кинути їх у піч. Усі свої сили він витрачав на прання чужої білизни, і на особисті справи нічого не лишалося.

Він вирішив у неділю взятися за розум і відповісти Рут на її лист. Але в суботу, коли він після роботи викупався, його раптом охопило непереможне бажання забутися. «Піду подивлюся на Джо», — сказав він подумки і одразу ж відчув, що сам себе дурить. Проте в нього не було сили задумуватись над своєю нещирістю, а хоч би й була, він не став би ловити себе на брехні, бо хотів забутися. Наче прогулюючись, він повагом рушив до села, але, наближаючись до шинку, мимоволі прискорив ходу.

— А я думав, що ти справді п’єш саму водичку, — привітав його Джо.

Мартін не став виправдуватися, а замовив віскі і, наливши собі повну склянку, передав пляшку Джо.

— Тільки не чухайся, — сказав він гостро.

Але Джо не спішився, тож Мартін, не чекаючи його, вихилив склянку і знову налив.

— Тепер я можу й підождати, — похмуро мовив він, — але все ж не барись.

Джо не забарився, і вони винили разом.

— Робота довела? — спитав Джо.

Мартін не схотів про це говорити.

— Я й сам знаю, що тут пекло, — тягнув Джо, — а все-таки мені прикро, що ти зрадив воду, Марте. Ну, за твоє здоров’я!

Мартін пив мовчки, тільки час від часу уривчасто кидаючи замовлення та пригощаючи приятеля. Буфетник, схожий на жінку парубійко з водяво-блакитними очима й волоссям із проділом посередині, трохи острашливо приглядався до Мартіна.

— Це просто підлота — отак висотувати жили з нас, бідолашних, — сказав Джо. — Якби я не пив, то давно б уже спалив усе їхнє кубло. Далебі, тільки це й рятує їх.

Але Мартін нічого не відповів. Ще кілька чарок, і його почали огортати п’яницькі марева. Оце життя — перший подих життя за три тижні! До нього верталися його мрії. Уява вирвалася з затемненої кімнати і знову надила його промінним блиском. Дзеркало його видив знов було ясне, як срібло, і знов мінилися на ньому яскраві образи. Краса й чари йшли з ним поруч, у душі буяли великі сили. Він хотів про все це розповісти Джо, але того повивали свої мрії — як він визволиться від кайданів тяжкої праці і сам стане власником великої парової пральні.

— Щиро кажу тобі, Марте, діти в моїй пральні не працюватимуть ні за що в світі. І жодна жива душа не лишатиметься після шостої. Слово даю! У мене буде досить машин і досить робітників, щоб усе кінчалось у свій час. А тебе, Марте, — їй-бо, зроблю управителем, над усім і всіма. План маю такий. Оце покину пити, назбираю за два роки грошей, а тоді…

Мартін відійшов від Джо, лишивши йому в слухачі буфетника, поки й той не побіг по віскі для двох фермерів, які щойно ввійшли й пристали на Мартінів почастунок. Мартін по-королівському пригощав усіх — робітників з ферми, конюха й садівника з готелю, самого буфетника і навіть якогось волоцюгу, що, мов тінь, прослизнув до шинку і, мов тінь, сновигав тут по кутках.

РОЗДІЛ XVIII

У понеділок вранці Джо, кленучи, кидав у пральну машину першу партію білизни.

— Знаєш… — почав він.

— Відчепись! — гаркнув Мартін.

— Вибач, Джо, — сказав він, коли вони йшли обідати.

У Джо на очі навернулися сльози.

— Та нічого, друже, — відказав він. — Живемо-бо в пеклі, і нічого тут не вдієш. А знаєш, я тебе за цей час полюбив, їй-богу. Тим-то мені й було трохи прикро. Ти мені зразу припав до серця.

Мартін потиснув йому руку.

— А що, якби кинути все це, — сказав Джо. — Плюнути й податися в світ. Я ніколи не пробував блукати, але це, мабуть, з біса легко. І нічого не треба робити. Лишень подумай — нічого не робити! Ото я був заслаб на тиф і лежав у лікарні — чудово було! Хоч би знов захворіти.

Минали тижні. Готель був повний, і їм раз у раз підкидали додаткові партії тонкої білизни. Вони проявляли дивовижне геройство. Працювали до півночі при електричному світлі, їли похапцем і навіть уранці