Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Проте дивуватися не дуже було коли. Вся Мартінова увага зосереджувалася на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Усі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки керовано було м’язами рук і плечей, рухами десяти пальців, як також замашистими пересуваннями прасу, що певно й точно, ані одробини зайвого, пробігав своїми запаристими стежками по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім’явши її, покласти на приймальний стіл. А тільки одна сорочка була готова, як уже мусиш братися за другу. Так минала година за годиною, тим часом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.

Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така неможлива і праця така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільше давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Він міг думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у нього не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було згадати про неї. Тільки як уночі добирався він до ліжка і вранці як ішов снідати, вона, бувало, промайне перед ним у хвилинному спогаді.

— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.

Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратовання. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайвих рухи, перше ніж знов увійшов у потрібний ритм.

У п’ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові вона давалася нелегко. До того я{ він досі не зважувався ризикувати, і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.

— От глянь, — сказав Джо, показуючи Мартінові бюстгальтер, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш. — Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.

Але Мартін нічого не присмалював, — він тільки послабив напруження м’язів, хоч нерви мав напружені більш ніж коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тим делікатним жіночим дріб’язком, що його носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них важкою працею заощаджені хвилини. Вони гибіли з нею цілісінький день.

О сьомій увечері вони перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. З десятої вечора, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої білизни і, обливаючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої, до другої… О пів на третю нарешті скінчили.

У суботу вранці знову мали справу з тонкою білизною і ще всякою всячиною, але о третій годині тижневу працю було закінчено.

— Певне, після цього ти вже не поїдеш велосипедом за сімдесят миль до Окленда? — запитав Джо, коли вони сіли на східцях покурити.

— Та ні, доведеться.

— І чого це — до дівчини?

— Ні, треба книжки в бібліотеці обміняти. А велосипедом — це заощадить два з половиною долари на залізничному квитку.

— А чого не переслати їх поштою? Півтора долари туди й назад.

Мартін подумав.

— І взавтра відпочити, — переконував Джо. — Тобі це треба. Мені теж. Я зовсім знесилився.

Воно й правда. Невтомний у праці, він, не знаючи відпочинку, цілий тиждень виборював кожну хвилину й секунду, долаючи всі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор не знати якої сили, чистий демон праці,— тепер він, закінчивши трудовий тиждень, був знеможений украй. Він був млявий і погноблений, пристойне його обличчя змарніло. Він байдужно курив, і голос у нього став якийсь дивно відсутній та монотонний. Увесь його запал життєвий де й подівся, і навіть відпочинок не тішив його.

— Аз понеділка знов усе з початку, — сумно мовив він. — І нащо це воно? Часом шкодую, що я не волоцюга. Живуть же вони якось і не працюють. Ех! Випив би зараз кухоль пива, тільки ж це тягтися на село! Сиди вже ти на місці, а книжки надішли поштою. Треба зовсім очмаріти, щоб кудись їхати.

— Але що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.

— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, як стомився. Я в неділю буваю такий розбитий, що не можу й газети проглянути. Якось був я заслаб на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш!

— Розкіш! — мрійно повторив він трохи згодом.

Поки Мартін викупався, його старший товариш десь ізник. Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, але йти за півмилі шукати його не схотів, це була б занадто втомна подорож. Не роззуваючись, він ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки він і не торкнувся. Він був надміру втомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті, аж до вечері. Джо не з’явився, і коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у землю біля прилавка, Мартін зрозумів. Повечерявши, він одразу ж ліг спати, і вранці йому здавалося, що вій цілком відпочив. Джо все не повертався. Розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Як проминув ранок, він і не помітив. Він не спав, ніхто його не турбував, однак газети він так і не переглянув. Після обіду він знов узявся читати її, але дуже скоро зморив його сон над тією газетою.

Так пройшла неділя. У понеділок вранці він уже працював, сортуючи білизну, а Джо, туго обгорнувши голову рушником, із стогоном і прокльонами пускав пральну машину й розводив рідке мило.

— Нічого не можу вдіяти, — пояснював