Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Він бив лише лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Один із них промовив тремтячим голосом: «Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити».
Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом — дригке, відразливе, булькітливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його скаламученим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніш, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, чи, може, якісь безмежно довгі відтинки часу, аж поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом, що й сам його не впізнав:
— Ще хоч? Кажи! Ще хоч?
Він усе питав і питав, — вимагав, просив, погрожував, — чи той таки хоче ще, і раптом відчув, як його оточили товарний і, плескаючи по плечі, силкувалися натягти на нього куртку. І тут оповив його морок та забуття.
На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І пі про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, — очі йому пломеніли, піт заливав лице — і крикнув:
— Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!
У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам’яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, який вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та амбітні сподівання, про своє кохання до блідої дівчини — чутливої, чистої, неземної істоти, — яка вмерла б із жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.
Він підвівся і глянув на себе в дзеркало.
— Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене, — врочисто мовив він. — І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям, скидаєшся тваринності в собі і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.
Він пильніш приглянувся і розміявся.
— Трохи істерики й мелодрами? — запитав. — А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і
редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не вільно. Мусиш іти вперед. Це боротьба — до кінця, ти знаєш.
РОЗДІЛ XVI
Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б запевно розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і при тім бадьорий, радіючи, що п’ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Він шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк ще будильник, як Мартін уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.
Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, ані не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске[18], але не зміг зосередитися і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було кинути. Його огорнув смуток, немов він покидав рідшій дім і сім’ю. Він глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, що їм ніде нема притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. «Казан» він ушанував навіть читанням уголос, так само й «Пригоду». «Радість» — останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки, — здобув найвищу його похвалу.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він. — Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше, — ну майже все.
Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.
— Я винен вам за місяць, — сказав він агентові в прокатному пункті.— Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.
Поромом він переїхав до Сан-Франціско і пішов у посередницьке бюро по найму.
— Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну, — звернувся він до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як от, бува, декотрі робітники, що мають нахил до гарної одежі. Службовець заперечливо похитав йому головою.
— Невже нікого нема? — запитав прибулець. — Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.
Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, глянувши в свою чергу на його одутле, безбарвне лице, пристойне, хоч і нездорове, одразу впізнав сліди нічної гулянки.
— Шукаєте роботи? — спитав незнайомець. — А що вмієте робити?
— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все, — відповів Мартін.
Незнайомець кивнув.
— Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.
— Таке не для мене, — Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: — Я тільки просту білизну вмію прати, — навчився на морі.
Джо Доусон на хвилину задумався.
— То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене?
Мартін і собі кивнув головою.
— Це маленька пральня, за містом, при «Гарячих джерелах» — тобто при готелі. Робітників двоє — майстер
