Вакансія для диктатора - Сергій Батурін

— Давай, дзвони, — прошепотів Сяві Клин. Той натиснув на кнопку — дзвінок задеренчав ледве-ледве, наче з останніх сил.

— Хто там? — спитали з-за дверей.

— Громадянка Розанова? — упевнено запитав Сява. — Вам телеграма з Верхоярська.

Клин, порадивши так сказати, думав: якщо ті двоє з цього міста, а вона їх впустила, то така адреса її зацікавить. Він помилився: у Вікторії, колишньої секретарки перспективного п’ятнадцять років тому верхоярського бізнесмена Олега Кондрашова, в тому місті нікого вже півтора десятиліття не було, вона ні від кого звідти не чекала повідомлень, місто це ненавиділа як територію, де не збулися райдужні сподівання, навіть саме слово «Верхоярськ» викликало в неї нехороші асоціації.

— Зараз, — сказала Вікторія й тихенько пройшла в дальню кімнату, як навчив її Погодін.

Почувши жіночий голос, Клин з корешами притиснулися до стіни під’їзду, щоб не кинутися у вічі жінці, коли вона відкриє двері. Завданням Сяви було зазирнути всередину квартири, щоб побачити ознаки наявності сторонніх і, якщо побачить, дати знати спільникам. Проте двері ніхто не відкривав. Юний хуліган запитально подивився на Петю.

— Дзвони ще, — прошепотів той.

Парубок подзвонив і раз, і два, і три — жінка не відповіла й не відчинила. Та її там і не було: у передпокої взагалі нікого не було, а в холі, притиснувшись до стіни, щоб зменшити ймовірність влучання на випадок пострілів, з малогабаритним автоматом «Вихор» стояв оголошений на весь світ мертвим Роман Романович Погодін, котрому в той момент, за великим рахунком, уже не було що втрачати.

Звиклий утискати й тероризувати всіх у місті дрібних підприємців, незначних злодюжок, проституток та наркоторгівців, Клин вирішив, що мовчання за дверима — ознака слабкості, й загупав у двері кулаком.

— Та зачекай, — зупинив Клина його попутник, який відчинив поштову скриньку. Він уважно оглянув замок, поцокав язиком, витягнув з кишені кілька делікатних інструментів, схожих на гачки для плетіння, й заходився колупатися ними в замку. Клин відійшов на крок ліворуч і з інтересом спостерігав за діями кореша. Сяві це не сподобалося: тут уже явний кримінал, нащо так бикувати? Тим паче, вони прийшли та пішли, а йому в цьому будинку далі жити... Він мимохідь почав задкувати й несподівано для себе наткнувся спиною на свистуна. Раптом клацнув замок, відчинений мовчуном, двері відійшли на кілька сантиметрів, і тонкий, мов лезо рапіри, промінь світла з передпокою квартири номер тринадцять ліг на підлогу сходового майданчика. В цю мить з верхнього поверху з’явилася темна тінь, виклично крикнувши:

— А ви що тут робите?

Мовчун стояв біля дверей, за ним, заважаючи, — Сява, котрий обмежував можливості маневру й свистунові. Вільно міг рухатись тільки Клин, який був дещо осторонь від подільників. Він блискавично вихопив з кишені ніж-викидуху й різко повернувся до незваного гостя, загарчавши:

— Вали звідси!

Проте той не злякався, лише рухи його зробилися більш повільними, пластичними й напруженими. В руці в нього був прямий, однобічно заточений клинок, котрий чоловік тримав зворотнім хватом. Клин знав цю зброю: це була так звана Вачинська фінка, більше відома як ніж НКВС. Це була непогана зброя, але ніхто з того світу, де все життя перебував Петя, не став би користуватися «ментовським пером». Отже, проти нього — мент. Кримінальник зробив обманний замах, потім — ще один, потім — фальшивий випад, імітуючи смертельно небезпечну атаку в живіт, і, нарешті, блискавично атакував шию супротивника під борлаком. Одначе той поворотом корпуса на дев’яносто градусів пішов з лінії нападу, пропустивши удар повз себе, коротко вдарив ножем у плече, знерухомивши Петрову руку, і одразу — в ключичну западину, провернувши там клинок і витягши його з відтяжкою. Клин відчув, що рука його не слухається, викидуха випала, а в очах потемніло. Жити йому лишалося хвилину-дві, а потім — невідворотна смерть від втрати крові. Кондрашов, — а це був він, — штовхнув обважніле Клинове тіло на мовчуна, той машинально підхопив ватажка й одразу був за це покараний: удар Вачинської фінки просто в око моментально припинив життя мастака відчиняти чужі замки. Свистун вирішив не випробовувати долю й різко пхнув Сяву вниз по сходах, сподіваючись звільнити собі шлях для відступу. Гопник сторчака полетів вниз, вдарився головою в стінку й втратив свідомість, але вагою свого тіла зупинив бандита. Мить була втрачена, її Кондрашову якраз вистачило, щоб підібрати Клинову викидуху й застромити супротивнику в сонячне сплетіння. «Бісова осінь, — подумав капітан. — Скільки одягу на людях, спробуй вразити ножем!» Потім він витягнув з кишені хустку, протер руків’я викидухи, що стирчала з живота мерця, витер рукоятку свого ножа й уклав свистунові в долоню. Хай тепер слідство розбирається, хто кого зарізав.

Двері квартири з номером тринадцять розчинилися, з них вийшли Роман Погодін з Юрієвим наплічником та Вікторія Розанова.

— Ходімо, — сказав Погодін. — Нас уже чекає машина.

— У мене одяг в крові, — повідомив Юрій.

— Нічого, — завірив його Роман. — Там, куди ми поїдемо, вам знайдеться уві що перевдягнутися.

Компаньйони, намагаючись не вимастити взуття в крові, яка темними маслянистими калюжками розтікалася по сходовому майданчику, переступаючи через тіла, вибралися на сходи й заспішили вниз. За кермом автомобіля, що чекав їх на вулиці, сидів відомий журналіст Іван Печенєгін. Втікачі забралися до салону й авто рушило в бік столиці.

Гопник Сява опритомнів, оглядівся й сказавши: «Ні буя собі», — обережно піднявся до мерців. Він заліз у Клинову кишеню й витяг