Вакансія для диктатора - Сергій Батурін

— Прекрасно, — оцінив Кондрашов наслідки їхньої роботи. — Нічого не видно, будемо сподіватися, що найближчими днями їх не знайдуть.

Раптом Погодін помітив, що камуфляжний наплічник Юрія і зараз у нього за спиною. Як він з ним стрибав — оце загадка. В ньому, — зрозумів Роман, — автомат та пістолети. Свої обидва він з жалем віддав Пущину, коли вони в літаку перевдягалися в парашутні комбінезони. Все одно, в тому одязі йти було не можна, його опис був у кожного постового.

Десь далеко у півнеба вставав жовтуватий полиск. «Там столиця, на заході», — підсвідомо, на інстинктивному рівні, визначив сторони світу капітан. З протилежного боку вдалині світилися вогники Калашихи. Партнери не вмовляючись рушили в їхній бік.

— Це твій брат завжди військові парашути возить в літаку? — спитав Погодін.

— Ніколи не бачив таких раніше, як і цих пристроїв для обривного фалу, — знизав плечима Юрій. — Завжди комплект типу «летюче крило» був. А це спорядження він, мабуть десь у військовій частині з недоторканого запасу купив, таке не відслідкуєш жодним чином, воно, може, й списане давно. І салон літака швиденько переобладнав, поки ми з резиденції тікали й представляли з себе служителів Божих...

— Дивно все-таки, — вголос подумав президент. — два дні тому ти уявлення не мав про існування людей, котрі сьогодні рятують тобі життя.

— Різне трапляється в цьому житті, — буркнув Кондрашов, і Погодін зрозумів, що його попутчик не схильний обговорювати цю тему. В принципі, зрозуміло: в нього вчора батька вбили.

Вони вибралися на шосе, й іти стало значно легше. На дорозі — ані автомобіля. Це була не відома автомагістраль, що йшла з Москворецька через Калашиху вглиб країни, а паралельна місцева траса, в міру розбита, місцями навіть відремонтована.

— Що ми робитимемо, якщо трапиться авто? — спитав Погодін.

— Ховатимемося за придорожні кущі, з них і листя до кінця не облетіло, — абсолютно серйозно відповів Юрій. — На щастя, в нас і парашутні костюми темно-сині, з бордовими вставками, в темряві не світитимуться.

Але жодного автомобіля так і не трапилося: проторохтів назустріч мотоцикл, напарники успішно сховалися за кущем бузку, ще вкритим рясним листям, а більше нічого й не їхало.

У Верхоярську була вже глупа ніч, але тут, через різницю в часі, лише пізній вечір, тож варто тримати себе насторожі, щоб не наштовхнутись на випадкових перехожих. Проте вулиці вже знелюдніли, й компаньйони ввійшли до містечка непоміченими.

— Вулиця Гагаріна, дев’ятнадцять, квартира тринадцать — де його шукати? — спитав чи то в Юрія, чи то в себе Погодін.

— Та нормально він пояснив, зараз знайдемо, — упевнено відповів Кондрашов. Незадовго перед стрибком Пущин їм докладно розповів, як пройти Калашихою до потрібного будинку й до кого там звертатися. Вони пройшли дачне селище, потім Черешневу вулицю, забудовану приватними будинками. Їм і тут ніхто не зустрівся, ніхто їх не помітив, лише собаки валували з-за парканів на чужаків, і цей гавкіт супроводжував їх від входу в місто. Три перехрестя минули, на четвертому повернули праворуч. Тут, як і казав Костянтин, стояла школа — старої будови, середини минулого століття. Мабуть, не одне покоління місцевих мешканців сюди по знання ходило. Далі — ще одне перехрестя, а за ним ще квартал і вулиця Гагаріна. Погодін зауважив, що вулиці в містечку освітлюються геть не так яскраво, як ті, якими їздив його лімузин. Вулиця імені першого космонавта являла собою по суті типовий радянський мікрорайон, тісно заставлений чотирнадцятиповерховими будинками. Перші поверхи давно окупували комерційні магазини, що з огляду на пізній час уже не працювали.

Компаньйонам поталанило: вони одразу опинилися на непарній стороні. Розшукуваний номер — ось він. Біля потрібного їм під’їзду стояла лавка, а на ній сиділо четверо злодійкуватого вигляду парубків з тих, кого зазвичай називають гопниками.

— Мужчини, дайте закурити, — кинув один зайдам. Щоправда, в його голосі не відчувалося агресії, радше — нудьга.

— Та я би з радістю, парубки, — розвів руками Кондрашов, — але кинув.

Тим часом Роман Романович, як і навчив його Костянтин, набрав на домофоні потрібні цифри й натиснув кнопку виклику.

— Хто там? — відгукнувся швидко приємний жіночий голос.

— Це Інокентій Петрович, — сказав Погодін те, що загадав сказати Пущин.

— Заходьте, — дозволив домофон, і замок відкрився. Пара захожих чоловіків зникли за дверима.

— Бачив? — спитав кореша той, що просив закурити.

— Що бачив? — не зрозумів той.

— Чувака, що зараз зайшов у під’їзд.

— Мужик як мужик, — махнув рукою приятель.

— Це ж той, з телевізора, за котрого грубе бабло дають. До якої, до речі, хати вони пішли?

— Хрєн знає, до якої... Здається, до тієї кралі з четвертого поверху. Це ти про вбивство преза у Верхоярську? Ти знаєш, де Верхоярськ? Та не вигадуй, вася, от примарилося пацану! — гмикнув дружбан.

Та перший уже знав, що йому треба робити...