Вакансія для диктатора - Сергій Батурін

Прем’єр-міністр Михайло Петрович Лижин вислухав доповідь голови служби федеральної безпеки про заходи із затримання небезпечних фігурантів. Новин, по суті, не було: двоє втікачів, проникнувши на аеродром під видом священиків, викрали літака й розчинилися в просторі, а поставлені на вуха спецслужби й силові структури країни не можуть їх знайти. Найліпшим варіантом було би, щоби Погодін утік за кордон, змінив зовнішність — на пластичних хірургів у нього вистачить коштів — і зачаївся на якомусь віддаленому океанському острові назавжди. Так і йому краще: якщо сидітиме тихо, буде живим, і Лижину, бо не треба гріх на душу брати, вбивати багаторічного політичного компаньйона. Хоча ті ляльководи навряд чи заспокояться: завеликі збитки їм від нього були. Проте, знаючи Погодіна не один день, Михайло Петрович мав купу підстав думати, що той не заспокоїться ніколи, навіть якщо зараз втече з країни.

— І що, жодної зачіпки? — не повірив досвідчений чиновник не менш бувалому й стріляному контррозвідникові.

— Маленька — є, — невпевнено сказав генерал. — Кілька років тому нами до Слідчого комітету був вкорінений на посаду слідчого з особливо важливих справ капітан служби федеральної безпеки Андрій Удодов, дуже толкова й перспективна людина: дарма, що моложаво виглядає, на позір ні за що його тридцяти трьох не дати, максимум — двадцять п’ять. Та це тільки на користь: люди не ставляться до нього так серйозно, як він заслуговує, а він тим користується. Так от, цей Удодов повідомляє, що є слідок — непевний і слабкенький — що тягнеться у Домськ та аж у Калашиху.

— Це та, що під самим Москворецьком? — вразився прем’єр.

— Вона, ріднесенька! — погодився генерал. — Я от що думаю, Михайле Петровичу: а чи не збільшити нам винагороду: скажімо, не по мільйону за кожного, а по три?

— Можна, — погодився Лижин, кивнувши головою, й одразу розпорядився. — Цьому капітанові надайте найбільше сприяння. А от скажіть, генерале, як би ви діяли на місці фігуранта?

— На його місці я би не допустив нічого подібного й у схожій ситуації просто не опинився би, — переконано заявив той.

— Безумовно, — погодився Михайло Петрович, в душі не вірячи жодному слову «спеца», бо коли ти при владі, тобі говорять, і найчастіше — нещиро, ті речі, котрі ти хотів би чути: і найрозумніший ти, і наймудріший, і найкомпетентніший. І ти потроху починаєш вірити в це й втрачати відчуття реальності, невірно оцінюючи й ситуацію, й оточення. Можеш хибно записати до стану своїх ворогів цілком відданих людей, просто не схильних лестити, наблизити нікчемних корисливих офісних рибок-причеп, що лестять, як співають, підбираючи крихти з твого столу й піднімаючись слідом за тобою й завдяки тобі щаблями кар’єри, а удар отримаєш від людини, на яку ніколи не подумав би: Альєнде до останнього дня довіряв Піночету, цар Петро ІІІ своїй дружині, а Цезар — Брутові. Так що можна тішити себе: я би на його місці... А чому ти не думаєш, що для того, щоб втримати високе місце, треба мати в два рази більше розуму, ніж для того, щоб місце те здобути, і хтось його таки посів, а ти й цього досягти не спромігся? Як же ти утримуватимеш його?

— А все-таки? Суто теоретично, безвідносно до персоналій... Що робили б? — уточнив Лижин.

— Для того щоб щось робити, треба знати, чого ти хочеш добитися й якими шляхами ти це робитимеш. На кого можеш спертися, — почав генерал. — З метою зрозуміло: повернення до влади. У верхівці спецслужб підтримку втрачено, у найвищих політичних та бізнесових колах, як я розумію, теж. Залишається популярність в армії та у значної частини населення. Населення залишатиметься пасивним, поки буде в невіданні. Шлях для фігуранта вимальовується такий: підняття по тривозі та ввід до столиці вірних армійських частин з одночасними арештами всіх нас, і негайне оголошення по всіх ЗМІ про чудесне спасіння й придушення перевороту.

— Отже, треба негайно нейтралізувати потенційно вірні Погодіну частини, — зрозумів Лижин.

— Так, насамперед — в столиці, — підтвердив генерал і повів далі. — Тоді в нього залишиться лише один шлях — через ЗМІ піднімати народ, тож слід передбачити як посилення контролю над ЗМІ, так і ходи у відповідь, якщо він туди таки прорветься й зуміє вчинити розголос.

— От і починайте готуватися негайно, щодня доповідаючи мені особисто, що зроблено, — жорстко сказав прем’єр. — А яка у нього підтримка у війську?

— Він дружив з багатьма генералами — риболовля, полювання, таке різне, але найближчі йому — командири Преображенської, Семенівської та Тавридської дивізій. От і прекрасно: негайно підняти всі три по тривозі й передислокувати на східний кордон федерації! А командирів решти дивізій округу та їхніх заступників і начальників штабів зібрати на командно-штабні навчання... скажімо, в Наро-Подільську в закритому центрі бойової підготовки Служби федеральної безпеки, стягнувши туди ж підрозділи «Альфа», «Омега» та в повному складі дивізії імені Дзержинського, Менжинського й Лациса, щоб у наших генералів й думок нерозумних не виникало!

— Це вже мені подобається, — усміхнувся Лижин. — Так надійніше. Зараз я як головнокомандувач зроблю потрібні розпорядження щодо тривоги й навчань... І треба про всяк випадок продумати питання щодо ЗМІ та найближчого оточення...