Улюбленець слави - Джойс Кері

Я спалахнула:

— Невже ти гадаєш, що ми зможемо почати все спочатку?

Честер нічого на це не відповів. А потім зітхнув, знову поглянувши на небо:

— Якщо у день виборів буде отака сльота, ми ризикуємо програти. Найбідніші, особливо старі, побояться вийти з дому в таку негоду, їм просто нема у що вбратися.— І, мостячись у коляску, що саме під'їхала, кинув мені через плече.— Ти розіслала бюлетені?

А коли я прийшла до Тека, і він заявив мені (навіть не подумавши вибачитись), що ця новина може перетягти на наш бік добрячу сотню нонконформістів, які досі вагаються, куди пристати (до них дійшли деякі чутки про наші стосунки), та й взагалі це може відіграти вирішальну роль, я раптом істерично зареготала, чим він був дуже незадоволений, а потім додала, що вже хто-хто, а Честер знає, як з усього здобути користь. Дівчата, котрі в шалі поспіху сортували в сусідній кімнаті бюлетені, вбігли зі склянкою води, й довелося вдати, наче мені млосно, бо інакше я досміялася б до сліз.

А проте наступного ж дня (правда, це вже був день виборів) я сама пішла на такий же низький прийом, розігравши усе набагато спритніше — вийшла з дому вранці така бліда (плюс до всього ще й пудра) і з такими тінями під очима (плюс до всього ще й олівець), аж навіть Честер злякався й наказав мені зараз же лягти в ліжко. Але я відповіла, що не хочу гаяти ані хвилини — їду до робітників-пивоварів; ми не мали певності у їхній підтримці, і я сподівалася, раптом мені поталанить здобути сьогодні ще й їхні голоси,— хай там як, а я родичка Вілфреда, і на заводі мене знали ще дитиною.

Як усім відомо, Честер пройшов, хоча й незначною (як виявив підрахунок) більшістю у п'ятдесят шість голосів. З вигуками та піснями нас ну просто на руках винесли з ратуші; люди — здавалося, їх там тисячі тисяч — ніби збожеволіли; дехто намагався цілувати нам руки, одяг і навіть черевики, й ми мало не сп'яніли від тріумфу, хоч і неабияк втомились того дня.

Опинившись нарешті одні в коридорі готелю, ми й там не могли вгамуватись і, перебиваючи одне одного (нам було чим похвалитися!), говорили про те, який сьогодні чудовий день; я згадувала, як з мене стягли черевички (може, на сувеніри), а Честер знову й знову повторював, що це поворотний пункт нашого життя. До речі, чи не бачила я часом рахунок з друкарні? Й одразу ж, зайшовшись сміхом, почав розповідати про одного зі своїх прибічників, котрий, причепивши до капелюха наш плакатик, потрапив не на ті збори, і його викинули у вікно. Взявши мене під руку, наче щоб підтримати — ми мало не падали з ніг (а у вухах нам ще й досі гриміло бучне «ура», і пливли поздоровлення й вітання, хитаючись на хвилях нашої безмежної втоми,— наче уламки корабля після бурі), він довів мене до моєї кімнати і, зупинившись біля дверей і досі ще сміючись, сказав:

— Я чекав на це двадцять п'ять років.

Та сміх його звучав тепер якось по-новому. І вираз обличчя, наївний і по-дитячому щирий, теж був для мене новий.

— Зараз я признаюсь тобі у тому, чого не знає ніхто. Ще хлопчаком на побігеньках у Бінга, коли я ходив у латаних штанах, я дав собі слово, що здобуду успіх. Я тоді ще не знав, як я це зроблю, але сказав собі, що доможуся успіху, навіть якщо за це доведеться заплатити життям. Я й зараз до ладу не знаю, як воно вийшло. Але знаю, що робити далі. Дай мені лише час...

— Так, перед тобою відкрилися тепер усі дороги,— сказала я.— Мені дуже радісно, що ти переміг.

Я справді дуже зраділа, мені наче камінь з серця спав.

Відчинивши двері до своєї кімнати, я побачила, що Честер має намір піти слідом за мною,— ми обоє стояли вже на самому порозі. Я зразу ж спинилася. «Знову своєї,— подумала я (це здалося мені навіть смішним),— але ні, тепер нічого не вийде, я просто й кроку далі не ступлю, лишуся тут. Який же він дурний попри весь свій розум,— невже не бачить, що ситуація лишилася такою ж, якою була,— проти фактів нічого не вдієш».

Нараз вираз його обличчя різко змінився (я навіть подумала тоді, що він зробив це навмисне), і він глянув на мене такими втомленими й тривожними очима, що на мить здався зовсім іншою людиною, старою і виснаженою.

— Так, я міг би досягти багато чого,— сказав він повільно.— Це великий шанс у моєму житті... Якщо тільки його не прогавити...

І за якусь мить я збагнула, як помилялась, гадаючи, що «ситуація» не змінилась, і «проти фактів нічого не вдієш».

Коли маєш справу з такими, як Честер, факти просто повертаються до вас іншим боком, а що стосується конкретних ситуацій, то політики тільки те й роблять, що змінюють їх.

І я вперше зрозуміла (точніше, відчула),— якщо жорстоко кидати людину й розбивати їй серце в годину поразки, то набагато жорстокіше робити це, коли вона нарешті здобула успіх, якого «чекала двадцять п'ять років».

Я панічно перелякалася цієї думки, але, спробувавши «спертись» на «реальність» своєї любові до Джіма, раптом знайшла там замість любові самі лише спогади про неї; з реального цей факт перетворився раптом на факт історії,— а всі історичні факти дуже швидко обростають усілякими примітками й коментарями (наприклад: «Чи ж ти не розумніший за нього?»),— тож спиратися на цей факт можна було не більшою мірою, ніж на історію взагалі.

А щодо слабкої волі та нерішучості, то я ніколи так і не знала, коли ми виявляємо більшу слабкість — роблячи дурниці, щоб нас не вважали за нерішучих, чи міняючи свої рішення, бо раніше були дурні.