Улюбленець слави - Джойс Кері

Перебування в готелі Джонсона, безперечно, зробило мене «розважливішою». Нема нічого дивного в тому, що багаті люди найчастіше бувають розсудливі. Бо й справді, навряд чи можна бути розсудливішим за моїх родичів кузена Слептона та Коннібера.

І коли одного чудового ранку звідкись раптово виринув Честер (тітонька вмить щезла, пославшись на «одну надзвичайно важливу справу»), я зустріла його, як давнього знайомого.

І навіть не комизилась, коли він запропонував мені прогулятися по Бонд-стріт і купив мені ще одну вельми дорогу сукню. Я вже знала, що Честер не любить, коли відмовляються від його подарунків, він тоді починав одразу бозна-що підозрювати, розглядав мою відмову як особисту образу. Він, очевидно, вважав, що коли я «леді», то мушу любити, щоб зі мною панькались, а надто — щоб витрачалися на мене.

Честер, якщо вже пішло на правду, й сам був не від того, щоб часом широко розмахнутись. Він хоч і не кидав грошей на вітер, як Джім, котрий ніколи про них не думав, але таки любив, щоб кишеня в нього роздималася від банкнот і можна було при нагоді трусонути капшуком, почуваючи себе такої миті королем.

Тим-то я й не відмовилась від сукні. Я подумала: «Такий у нього задум, і не варт сперечатися з ним через дурниці».

Я вже бачила, що наші взаємини стали зовсім іншими. Все, що з нами трапилося, відійшло кудись убік; я хочу сказати, що на це можна було вже дивитись ніби збоку, ніби це сталося з кимось іншим, а при такому куті зору не так уже й важко погодитись з деякими речами, та й обмірковувати все набагато легше.

Я навіть жаліла Честера й думала нишком, дивлячись на нього: «Ну й бідолаха!.. Він собі щось планує, розставляє пастки, кидає на вітер такі гроші — і для чого? Аби лишень удовольнити мене й тим самим зв'язати мені руки. Цікаво, як він зреагує, довідавшись, що я вагітна від Джіма і що йому таки доведеться дати згоду на розлучення!»

36

А Честер, очевидно, вже й не сумнівавсь у своєму тріумфі. Я впіймала в нього на обличчі доволі характерний вираз,— коли він стояв перед моїм кріслом, дивлячись на мене згори вниз. Такий вираз бував у нього, коли він виряджався на мітинг давати бій супротивнику,— вираз людини, впевненої в своєму успіхові, рішучий і переможний: а коли він ішов кімнатою до дзвоника (у готелях Честер неабияк любив демонструвати владу й просто обожнював розпікати обслугу), увесь його промовистий вигляд (у ньому й справді було щось левине — ноги, постава, хода,— він ніби ніс самого себе) наче говорив: «Усі ви надто високо несетеся, вельможні пані та ваші прихвосні,— нічого, я вам покажу, ви в мене потанцюєте!»

Отож я вирішила, що поговорю з ним одразу ж, як упевнюсь у своєму новому стані. Але так випало, що саме того вечора він був зі мною вельми галантний. Честер умовив мене одягти його найулюбленішу й найдорожчу сукню з тих, що він недавно мені придбав,— хоч я й не хотіла,— надто вона була пишна (йому подобалися на мені яскраві кольори, через що дехто небезпідставно закидав йому вульгарний смак) й надто декольтована, особливо для обіду удвох, у готелі, сам на сам; і коли я зійшла вниз, він сказав:

— Люба моя, я ніколи не бачив тебе такою чарівною,— погодься, ми вибрали саме те, що слід,— сукня просто розкішна, а ніби така простенька («простенькою» вона була як для Тарбітона: на ті часи в Екзетері сукні прикрашали шлярками й воланами). Але, звичайно, матерія таки добряча, що то значить макфілдський шовк, ні з чим його не порівняєш — чисто натуральний, без жодної домішки. Так, чудово, чудово... Головне,— тобі дуже до лиця, я вже не кажу про гармонію та шляхетність ліній,— на це мимоволі звертаєш увагу.

Аби ж він тим хотів тільки сказати: «На тебе в цій чудовій сукні, за яку я заплатив такі великі гроші, зверне увагу кожен», а то ж ще й повчав мене (чи принаймні намагався повчати), що простота, чистота, шляхетність та всі інші чудові якості і, можливо, навіть британський шовк (у якому нема підробки, як у тих товарах, що їх привозять здалеку й накладають на них мито) — ідеал прекрасного, і, щоб досягти цього ідеалу, я маю поводитися взірцево.

Ця несподівана спроба прочитати мені мораль (минуло вже понад місяць відтоді, як він ото демонстративно молився у мене на очах) здивувала й навіть розсердила мене: я вже відвикла від такого. До того ж якщо вже я була для нього такою цінністю, то цілком слушно сподівалася,— принаймні мала підстави сподіватися,— що він поведеться зі мною трохи дипломатичніше. Та як там не є, я спалахнула й сказала (щоправда, стиха: неподалік був офіціант),— так, сукня справді чудова, але сама я зовсім не почуваю себе чудово з причини, про яку він, очевидно, вже здогадується. Отже, зволікати далі не можна. Якщо вибори знову перенесуть на пізніше, мені незручно буде й на люди показатись.

Честер у ту хвилину їв шоколадний пудинг, від якого, я знала, йому болітиме живіт (але тоді взаємини в нас були такі, що сказати йому про це я не могла), заговорив, ніби зовсім не почув моїх слів:

— Бетвел і справді капосний виборчий округ, фермери з гір — народ своєрідний. Нинішнього члена парламента мало чорняками не закидали тільки тому, що його якось побачили у Лілмуті в театрі.— І почав пояснювати, як то було б важливо, якби виборці могли побачити нас разом.— Вони люблять, щоб їхні кандидати були щасливі в подружньому житті.

Честер завше дивував мене своїм умінням вибити у мене грунт з-під ніг вдалим акторським ходом, а часом і звичайною нетактовністю. Ці його слова так мене приголомшили, що я навіть не спромоглася йому відповісти; тоді він безжурно посміхнувся своєю променистою усмішкою (може, занадто променистою) і сказав: