Заячий пастух - Василь Гайворонський
– І прибився той великий корабель до чужого берега або затонув у чужому морі, – в тон оповідачеві додав Пилип Мельник. – Будували наші люди державу свою, а про Тараса Третього щось тоді не чували. Воювали наші повстанці проти росіян та німців минулої війни і знову ж ніяких чуток про дешевецького Тараса.
– Нічого в тому дивного немає, – підвівшися на затерплі ноги, відповів Архип Султан. – Це означає, що ще не настав час його.
– А надійде час його не раніше, як у Тараса Третього виросте, борода довша, ніж у діда Данила, – приховуючи свою подратованість, спокійно, але ущіпливо мовив Пилип Мельник.
– Наш Тарас ніколи не постаріє. Він невмирущий, як і козак Мамай.
– Коли вже ми дійшли до козака Мамая, то нам нічого не залишається, як іти вечеряти, – підводячись, сказав Мельник.
Уже поночіло. На заході догоряла вечірня зоря, там над горами простяглася рожева смужка, але гори вже вкуталися а темні шати, здавалися вищими, ніж завжди, і своїми верховинами діставали неба. Касарень не видно, а симетричні латки освітлених вікон були подібні до дверей, якими можна ввійти з прірви темряви в царство соняшного світла.
Обіруч мене йшли мої приятелі, Пилип Мельник та Ілько Дисько. Полтавець ніяк не міг угамуватися, все бубонів і бубонів, картав Архипа Султана останніми словами, ніби той сповідач чимось завинив або образив його.
– Пашпорт він показує, – обурливо мовив полтавець. – Він, мовляв, і є той самий Федько Близнюк, товариш Васильків. Знаємо ми ціну тим паперам. А чого ж ти називаєшся Архипом Султаном, якщо ти Близнюк? Скринінги, дяка Богові, вже минули. А якби колупнути того Архипа як слід, то побачили б ми справжнісінького турка Султан–бея. Всі вони такі, оті одесити. Там у них порядна людина не затримається. Знайшовся розумник коваль Семен, спровадив до Одеси хлопця з дідом! То ж злодійське місто! Хотіли забрати собі Одесу румуни, і хай беруть. Тільки не раніше як туди повернеться Архип Султан...
Може б і далі просторікав Пилип Мельник, та ми вже опинилися біля дверей касарні, і він вимушений був позбавити нас приємности дослухувати його надхненний монолог.
І коли ми втратили свого супутника, Ілько Дисько сказав:
– Файний хлоп цей Мельник, але втратив віру. Уже ніц його не зможе схаменути. Навіть не вірить у того слічного пастуха.
– А ти? – запитав я цілком недоречно.
– Аякже! Бо то все правда. Ого! У нас у Карпатах і не такі люди си трапляють. Ось хай колись я повім тобі про Довбуша.
Ця обіцянка, була мені довподоби.
Уже згодом, у розмові з Архипом Султаном, ніби між іншим, я запитав, що наштовхнуло його скомпонувати легенду про заячого пастуха.
– Легенду? – здивовано видивився на мене Архип Султан. – Ні, Василю, це не легенда, а справжня дійсність. Якщо тобі ніколи не доведеться почути про Тараса Третього й побачити його на власні очі, тоді назви мене містифікатором, фантазером або й фанфароном. Але не квапся, май терпець
І я не кваплюся, терпеливо вичікую.
ДЕЩО ПРО СЕБЕ І СВОЮ ТВОРЧІСТЬ
(Лист до видавця книжки "А світ такий гарний…", п. Юліяна Середяка)
Дорогий Пане Добродію!
Ви пишете в своєму до мене листі, що було б за доцільне задовольнити природню читачеві цікавість, давши в кінці книжки, хоча б і стисло, деякі відомості про автора.
Я не проти Вашої пропозиції, але не знаю, як це зробити. Адже читач не статистик, його назвами і датами не задовольниш. А якщо описувати життя своє, то вийде біографічна повість. Можливо, що я колись і візьмуся за таку повість, проте не тепер, бо мені "мулять" інші теми і сюжети.
Та як уже на те пішло, то дещо розповім про себе зараз, звичайно нашвидкуруч.
Уперше я побачив світ у промисловому місті Костянтинівні, на сході України, що тепер та частина називається Донбасом.
Батько мій – Андрій Гайворонський походив з