Заячий пастух - Василь Гайворонський

– Та воно, мабуть, краще не рипатись.

Але поволі ми призвичаїлися до обставин. Наші касарні перетворилися на справжнє містечко з церквами, театром, школами, базаром, майстернями й шинками. Дехто працював – щасливіші або спритніші, – а назагал наші руки були непотрібні. Тож ми знечев'я дискутували, ворогували, приятелювали, розважалися, життя буяло, хоч на кожному кроці можна було помітити штучність, підробку під справжнє життя, щось на взірець німецької вовни, яка дошкульно терла тіло і не затримувала тепла.

Моя пристрасть до набуття цікавих знайомствзіткнула мене з одеситом Архипом Султаном, людиною товариською, лагідної вдачі, але глибоко нещасною в загальноприйнятому розумінні, бо ще підлітком бувши, він уже працював у цирку акробатом, під час виконання трюкової точки упав з–під склепіння на арену, розбився, але залишився живий, хоч і з назавжди знівеченою рукою. На тому Султанова артистична кар'єра й закінчилася. Рука йому всохла, покоротшала, носив її в кишені або за викотами піджака. Але ця фізична вада аж ніяк не відбилася на Султановій психіці; він не відчував себе упослідженим, навпаки, любив товариство, і скрізь, де б не з'являвся, його радо вітали, особливо, коли була потреба на гарного співбесідника. У цій галузі майстер він неперевершений, зокрема, якщо доводилося розповідати йому про маму свою Одесу, її славнозвісних героїв, з Мішкою Япончиком на чолі, про побут тамтешній, звичаї, красу вулиць, курорти, базари. Ні, ще не було та й не буде кращого міста під сонцем, як та Одеса в Султанових розповідях! Мені доводилося багато разів слухати Архипа Султана, і дивно, ніколи він не повторювався, запас вражень його невичерпний, а ще дивніше, що в своїх розповідях він був точний, мов сумлінний історик. Мене не ошукаєш, я хоч і не одесит, але місто те знаю навряд чи гірше, як Архип Султан. І я вірив кожному його слову.

Улітку, коли сонце вибивалося понад гори й заливало нашу ущелину живлющим теплом, ми залишали тісні, сливе щурячі нори, касарняні комірчини й виходили за подвір'я, розташовувалися під кріслатими смереками або й просто сонця, напівроздягнені випрівалися, теревенили, грали в карти, бавились абищицями, гаяли, як могли, час.  любив цей своєрідний ярмарок розваги, спочинку й ледарювання.

Якось вийшов я за табір з рядниною під пахвою, довго плентався, минаючи, купки людей, усе вибирав, до кого б приєднатись, аж поки не опинився на невеличкому горбку, що служив нам за свого роду кордон. По той бік горбка забродили лише закохані пари, що потребували самотности. Але цього разу, на своє здивовання, я побачив там гурт таборян; самі чоловіки, душ яких із двадцять, порозсідалися вони на траві або порозлягалися, а над ними височів, умостившися на кам'яній брилі, Архип Султан. Не думаю, щоб це товариство зібралося випадково, мабуть, аматори Султанових розповідей спеціяльно затягли його сюди, подалі від людей, щоб ніхто, не завадив їм слухати. Тут, у гурті, я помітив і своїх приятелів: гуцула Диська й полтавця Мельника, і в душі вилаяв їх, що не закликали мене.

На моє щастя, я ще не спізнився. Архип Султан докурив цигарку, уважно оббіг поглядом своїх слухачів і, переконавшися, що можна починати, рівним співучим голосом повів мову:

– Серед безмежного степу, на скосогорі розлогої балки, стояло заросле густими садками село Дешевці.

Слухали, ми Архипа Султана з півдня до самого вечора, удавали, ніби не чуємо кухонного дзвону, що настирливо закликав одержувати чергові порції вівсяної каші; удавали, ніби не відчуваємо й холоду, що ринув на нас хвилями з лісу, який поп'явся по крутій горі. Розповів нам Архип Султан бувальщину про заячого пастуха Василька Дерезу та його діда Данила. І коли заячий пастух розрахувався з паном Номікосовим, коли вже хлопець з дідом вирушили в далеку дорогу на Одесу, і їхні постаті зникли в осінній імлі, наш оповідач

Архип Султан сказав:

– На цьому, панове, можна б і скінчити. Але правду кажучи, боюсь, що без деяких пояснень, ви сприймете мою розповідь як казку.

– А це й є казка, – відгукнувся Пилип Мельник. – Такого в житті не могло трапитись.

– Нічого не вдієш, такий тепер час, що на слово не вірять, усе треба засвідчувати документами, – усміхаючись, мовив Архип Султан, витяг із бічної кишені маленьку книжечку сірого кольору з державним гербом на обкладинці, подав мені й попросив ознайомитися з нею. Та книжечка виявилась пашпортом, виданим громадянинові Федорові Івановичу Близнюкові, мешканцеві міста Одеси, 148 народженому такого дня, місяця й року в селі Дешевцях такого району й такої области. Я голосно прочитав усю сторінку від першої до останньої літери і слухачі були приголомшені, попідводилися зашепотіли, хтось навіть від здивовання вигукнув – ого–го!..

– То ти й є той самий Федько, що вирушив був з Васильком шукати теплих країв? – запитав Мельник.

– Так, панове, перед вами той самий Федір Близнюк, що свого часу злегкодушив, покинув свого друга Василя Дерезу й повернувся додому.

– А звідки ж ти дізнався, що трапилося з тим Васильком, якщо ти повернувся додому? – допитувався Мельник і, не чекаючи відповіді, сказав: „Не інакше, усе з зайцями приснилось тобі".

– Нічого, панове, мені не приснилося, – спокійно мовив Архип Султан. – А як повернувся я з Лиском додому, то дуже зажурився. Два чи три дні тинявся я по селу, як неприкаяний, никав скрізь, не знаходив собі місця, сумління турбувало, совість мені докоряла. І таки не витримав, кинувся наздоганяти Василька.

Скільки я тих сел перейшов, де тільки не бував, ніде не міг натрапити на слід мого товариша. Уже взимку дістався я до Одеси, пощастило там пристати до цирку, жив у стайні, доглядав худобу і вчився на акробата. Минуло три роки, я вже артист, вечорами виступаю на арені перед публікою, ранком у нас вправи, а вдень прогулююся по місту. Звичайно, я вже одержував поважні гроші, елегантно вдягався, почувався справжнім парубком. Отож іду якось вулицею, на мені біле вбрання, під ковніром