Заячий пастух - Василь Гайворонський

Першого дня коваль Семен до роботи не ставав, лише побув у майстерні, познайомився там з робітниками, досить похмурим старим ковалем Раком і його молотобійцем, веселим парубком Спиридоном. Власне, ці двоє робітників і були справжніми ковалями, вони саме наварювали лемеші та відтягали чересла, завжди роботи мали досить, але поралися з нею вчасно і нового коваля на допомогу собі не потребували. Семенові не доведеться ковалювати, обов'язки його досить складніші, він має бути механіком, ремонтувати двигун, косарки, снопов'язалки, молотарки та інший реманент, що з ним ковалі звичайні ради не дадуть.

– А раніше ж якось давали раду? – запитав майстрів Семен.

– Не давали, – мугикнув коваль Рак, колупаючи вугілля в горні.

– Раніше у нас був такий майстер з Єлисавету на прізвище Цвіркун, – хитаючи ручку міха, пояснив молотобієць Спиридон. – Та втік. Він любив вечорами гомоніти з наймитами. А Гичці це не подобалось. Гичка вважав його за бунтівника. І привів був урядника, щоб заарештувати того Цвіркуна. А Цвіркун не в тім'я битий. Крутнувся і вже нема, як крізь землю провалився. Перевернули ввесь маєток, шукаючи, а не знайшли.

– І що ж той Цвіркун, справді був бунтівник? – запитав молотобійця Семен.

– А хто ж його знає, може й бунтівник. А головне, що не любив Гичку і в очі йому казав, що він панський прихвостень, лакиза, падлюка, негідник, мерзотник, наволоч і провокатор.

– І Гичка не погоджувався з цим? – спитав Семен.

– Страшенно сердився за провокатора, кричав на всю пельку, що він чесно служить Богові, цареві й батьківщині.

– Досить уже, – сказав коваль Рак молотобійцеві. – Бери молот.

Увечері коваль Семен посидів з наймитами в їхній спільній хаті, там же крутився серед молоді й Гичка. Наймити балакали про свої болючі селянські справи, у когось уже дома отелилась корова, у когось дитина хвора, ще, не дай, Боже, помре, у когось курка почала співати, як півень, і кожен цей випадок викликав у наймитів цікавість, зразу ж пригадувались інші подібні випадки, що від них Семенові нестерпно хотілось позіхати.

А ранком, щойно благословилось на світ, коваль Семен у кожушку, з лантухом за плечима помандрував до залізничної станції. Виходячи з подвір'я маєтку, він зустрівся з дідом Данилом.

– Чи варто було так далеко забиватися, щоб тільки переночувати? – сказав йому старий.

– Варто, діду, бо я приніс вам адресу моїх одеських приятелів. Обов'язково ж приведіть свого Тараса.

– Восени прийдемо, Семене.

– То в Одесі побачимось, діду. Вітайте хлопця. Прощайте.

І Гичці довелася знову їхати до міста, шукати нового майстра. Василько шкодував за ковалем Семеном. Мріялось хлопцеві, що ось покінчить він поратися з зайцями й почне вчитися в коваля, і до осени напевно вже вмітиме читати й писати. Але коваль покинув маєток, з навчання нічого не вийшло, та й з зайцями знову ж клопіт, ще до сотні бракує немало, сорок вісім голів, а дядька Мусія нема в живих, то нема й ловців. На Василькове прохання дід Данило пішов до управителя.

– То як же воно буде? Хлопцеві зайців треба!

– А де ж я візьму, – виправдувався перед старим

Карло Францович. – Хіба Мусія відморозити.

– То вже ваш клопіт, паночку.

– Скажи хлопцеві, хай трохи зачекає. Я щось вигадаю, – пообіцяв управитель.

А вигадка управителева була не надто мудра, він вирішив цей клопіт перекласти на Гиччину голову, молодшу й спритнішу.

Вислухавши управителя, Панько Гичка сказав:

– За цю справу доведеться взятись мені особисто.

– Підеш сам ловити?

– Ні, Карле Францовичу, досить нам полювання. Я розжену тих зайців, що в кошарі, а пастуха доручу залізничникам, щоб завезли його аж до Харкова чи Ростова, і на тому кінець.

– Це не піде, Гичко.

– Піде! – запевняв Гичка. – Якщо я берусь, то на півдорозі не зупиняюсь. Як треба буде, то не завагаюсь підпалити і кошару, і хату. Хай іде все за вітром.

– То роби, – погодився управитель – Роби, та не наклич на наші голови лиха. ІІозбавиш мене клопоту з зайцями – матимеш сто карбованців.

– Сто п'ятдесят і ні копійки менше.

– Хай буде й так. Але попереджаю, що за наслідки відповідатимеш ти. Моя хата скраю, я нічого не знаю.

І темної ночі Гичка взяв з собою двох вовчурів, Лютру й Цербера, і повів їх до кошари. Собаки слухалися свого господаря, не гавкали, не скавулили, вони передчували, що всі свої властивості ще встигнуть проявити тоді, як почують перед собою ворога й одержать наказ кинутись на нього. Коли Гичка розчиняв у кошарі двері, йому здалося, ніби щось переливчасте просвистіло, птах якийсь абощо. Але які взимку птахи, учулося та й годі. Він узяв собак усередину в кошару, 130 темно там, як у льоху, навпомацки повідстібав ланцюги від нашийників і сказав собакам розігнати зайців. Собаки ніби зникли, але на нього зразу ж з усіх боків щось накинулося, шматувало на ньому одежу, рвало тіло, гризло, кусало, дряпало, і Гичка, відбившись від тварин, з несамовитим ,Рятуйте! Ґвалт! Рятуйте!" – ледве вискочив надвір і щодуху погнав у поле. І не догнали б тоді його ні коні баскі, ні хорти, ні ластівки, біг, скільки вистачало сил, поки не зашпорталися ноги й не впав, устрягши головою в сніг, сподівався що зайці його знову обляжуть і загризуть остаточно. Але вже більше ніщо не чіпало, і, очунявшися, поплентався він до маєтку.

А на ранок з костуром у руці із своєї хаті ледве дошкутильгав до управителевої контори, обмотаний увесь білим ганчір'ям, самий ніс визирав на світ Божий та одне око підсинене.

– На мені живого тіла не лишилось, – трохи не плачучи, скаржився Гичка управителеві. – Як вони мене кусали!