Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Ще ізмайловський товариш, — сказав він. — Хоробрий офіцер! Ти задоволений з нього? — спитав Кутузов полкового командира.
І полковий командир, відбиваючись, як у дзеркалі, невидимо для себе, в гусарському офіцерові, здригнувся, підійшов вперед і відповів:
— Дуже задоволений, ваше високопревосходительство.
— Ми всі не без дошкульних місць, — сказав Кутузов, усміхаючись і відходячи від нього. — В нього була прихильність до Бахуса.
Полковий командир злякався, чи не винен він у цьому, і нічого не відповів. Офіцер у цю хвилину помітив обличчя капітана з червоним носом і підтягненим животом, і так вдало передражнив його обличчя й позу, що Несвицький не міг стримати сміху. Кутузов обернувся. Видно було, що офіцер міг надавати своєму обличчю виразу, якого хотів: в ту хвилину, як Кутузов обернувся, офіцер встиг зробити гримасу, а слідом за тим прибрати найсерйознішого, шанобливого й невинного виразу.
Третя рота була останньою, і Кутузов замислився, видно, пригадуючи щось. Князь Андрій виступив із почту і по-французькому тихо сказав:
— Ви наказали нагадати про розжалуваного Долохова в цьому полку.
— Де тут Долохов? — спитав Кутузов.
Долохов, уже переодягнений у солдатську сіру шинель, не дожидався, щоб його викликали. Струнка постать білявого з ясними блакитними очима солдата вийшла з строю. Він підійшов до головнокомандуючого і зробив на караул.
— Претензія? — трохи насупившись, спитав Кутузов.
— Це Долохов, — сказав князь Андрій.
— А! — сказав Кутузов. — Сподіваюся, ця наука тебе виправить, служи добре. Государ ласкавий. І я не забуду тебе, якщо ти заслужиш.
Блакитні ясні очі дивилися на головнокомандуючого так само зухвало, як і на полкового командира, неначе своїм виразом розриваючи завісу умовності, що відділяла так далеко головнокомандуючого від солдата.
— Про одно прошу, ваше високопревосходительство, — сказав він своїм звучним, твердим, неквапливим голосом. — Прошу дати мені нагоду загладити мою провину і довести мою відданість государеві імператору і Росії.
Кутузов одвернувся. На обличчі в нього промайнула така сама усмішка очей, як і тоді, коли він одвернувся від капітана Тимохіна. Він одвернувся і скривився, неначе хотів показати цим, що все, що йому сказав Долохов, і все, що він міг сказати йому, він давно, давно знає, що все це вже надокучило йому і що все це зовсім не те, що треба. Він одвернувся й попрямував до коляски.
Полк розібрався ротами й вирушив до призначених квартир недалеко від Браунау, де сподівався взутися, одягтися й відпочити після важких переходів.
— Ви на мене не в претензії, Прохоре Гнатовичу? — спитав полковий командир, об'їжджаючи третю роту, що просувалася до місця, і під'їжджаючи до капітана Тимохіна, який ішов попереду роти. Обличчя полкового командира виявляло після щасливо відбутого огляду невгамовну радість. — Служба царська… не можна… іноді в строю обірвеш… Сам попрошу пробачення перший, ви мене знаєте… Дуже дякував! — І він простягнув руку ротному.
— Годі-бо, генерале, та чи смію ж я! — відповів капітан, червоніючи носом, усміхаючись і відкриваючи усмішкою недостачу двох передніх зубів, вибитих прикладом під Ізмаїлом.
— Та панові Долохову перекажіть, що я його не забуду, щоб він був спокійний. Та скажіть, будь ласка, я все хотів спитати, що він, як тримає себе? І все…
— По службі дуже справний, ваше превосходительство… але характер… — сказав Тимохін.
— А що, що характер? — спитав полковий командир.
— Находить, ваше превосходительство, днями, — розповідав капітан, — то і розумний, і вчений, і добрий. А то звір. У Польщі вбив жида, ви знаєте…
— Авжеж, авжеж, — сказав полковий командир, — усе ж треба пожаліти молодика в нещасті. Адже великі зв'язки… То ви теє…
— Слухаю, ваше превосходительство, — сказав Тимохін, усмішкою даючи відчути, що він розуміє начальникові бажання.
— Авжеж, авжеж.
Полковий командир розшукав у рядах Долохова і притримав коня.
— До першого бою — еполети, — сказав він йому.
Долохов оглянувся, нічого не сказав і не змінив виразу свого глузливо-усміхненого рота.
— Ну, от і гаразд, — вів далі полковий командир. — Людям по чарці горілки від мене, — додав він так, щоб солдати чули. — Дякую всім! Хвалити бога! — І він, випередивши роту, під'їхав до іншої.
— Що ж, він, далебі, хороша людина, з ним служити можна, — сказав Тимохін до субалтерн-офіцера, який ішов біля нього.
— Одно слово, чирвовий!.. (полкового командира називали чирвовим королем), — сміючись, сказав субалтерн-офіцер.
Втішний настрій начальства після огляду перейшов і до солдатів. Рота йшла весело. З усіх боків перемовлялися солдатські голоси.
— Чому ж казали — Кутузов сліпий на око?
— Авжеж! Таки не бачить…
— Нє… брат, зіркіший за тебе. Чоботи й онучі — все оглянув…
— Як він, братіку ти мій, гляне мені на ноги… ну і думаю…
— А той другий, австріяк, що з ним був, наче крейдою вимазаний. Як борошно, білий. От, десь, певне, амуніцію чистять!
— Що, Федешоу!.. казав він, чи ні, коли страженія почнуться? ти ближче стояв? Говорили все, у Брунові сам Бунапарте стоїть.
— Бунапарте стоїть! ач, бреше, дурень! Чого не знає! Тепер пруссак бунтує. Австріяк його, значить, втихомирює. Як він замириться, тоді і з Бунапартом війна почнеться. А то, каже, у Брунові Бунапарте стоїть! Відразу й видно, що дурень. Ти слухай більше.
— Ач чорти квартир'єри! П'ята рота, дивись, уже в село звертає, вони кашу зварять, а ми ще до місця не дійдемо.
— Дай сухарика, чорт.
— А тютюну он учора дав? То ж то, брат. Ну, на, бог з тобою.
— Хоч би привал зробили, а то ще верст із п'ять пропремо не ївши.
— Ото любо було, як німці нам коляски подавали. Ідеш собі: здорово!
— А тут, братіку, народ зовсім знавіснілий почався. Там усе неначе поляк був, все-таки російської корони; а нині, брат, поспіль німець почався.
— Співаки, вперед! — пролунав вигук капітана.
І перед роту з різних рядів вибігло чоловік з двадцять. Барабанщик-заспівувач обернувся лицем до співаків і, махнувши рукою, затягнув протяглу солдатську пісню, що починалася: «Не заря ли, солнышко занималося…» і закінчувалася словами: «То-то, братцы, будет слава нам с Каменскиим отцом…» Пісню цю було складено в Туреччині і співано тепер в Австрії, з тією лише зміною, що на місце «Каменскиим отцом» вставляли слова «Кутузовым отцом».
Відірвавши по-солдатському ці останні слова і махнувши руками, наче він кидав щось на землю, барабанщик, сухий і гарний солдат літ сорока, строго оглянув солдатів-співаків і зажмурився. Потім, переконавшись, що всі очі спрямовані на нього, він неначе обережно підняв обома руками якусь невидиму коштовну річ над