Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Надало ж мені піти до цього пацюка (прізвисько офіцера), — розтираючи собі обома руками лоба та обличчя, казав він. — Можеш собі уявити, жодної карти, жодної, жодної карти не дав.
Денисов узяв подану йому закурену люльку, стиснув у кулаку і, розсипаючи вогонь, ударив нею по підлозі, продовжуючи вигукувати:
— Семпель дасть, пароль б'є; семпель дасть, пароль б'є.
Він розсипав вогонь, розбив люльку й кинув її. Потім помовчав і раптом своїми блискучими чорними очима весело глянув на Ростова.
— Хоч би жінки були. А то тут, крім пити, робити нічого.
Хоч би скоріше бої…
— Гей, хто там? — обернувся він до дверей, почувши, як зупинилися кроки товстих чобіт з бряжчанням острог і хтось шанобливо покашляв.
— Вахмістр! — сказав Лаврушка.
Денисов скривився ще дужче.
— Кепсько, — промовив він, кидаючи гаманця з декількома золотими. — Ростов, полічи, голубчику, скільки там залишилось, та ткни під подушку, — сказав він і вийшов до вахмістра.
Ростов узяв гроші і, машинально, відкладаючи й рівняючи купками старі й нові золоті, почав лічити їх.
— А! Телянін! Здоров! Обчухрали мене вчора, — почувся голос Денисова з другої кімнати.
— У кого? В Викова, у пацюка?.. Я знав, — сказав другий, тоненький голос, і відразу по цьому до кімнати ввійшов поручик Телянін, маленький офіцер того ж ескадрону.
Ростов кинув під подушку гаманця й потиснув простягнуту йому маленьку вогку руку. Телянін перед походом був за щось переведений з гвардії. Він тримав себе в полку дуже добре; але його не любили, і особливо Ростов — він не міг ні перебороти, ні приховувати своєї безпричинної відрази до цього офіцера.
— Ну, що, молодий кавалеристе, як вам мій Грачик служить? — спитав він. (Грачик був верховий кінь, під'їздок, якого Телянін продав Ростову).
Поручик ніколи не дивився в очі людині, з якою розмовляв; очі його увесь час перебігали з однієї речі на другу.
— Я бачив, ви ось недавно проїхали…
— Та нічого, кінь добрий, — відповів Ростов, незважаючи на те, що ця коняка, куплена за сімсот карбованців, не варта була й половини цієї ціни — Припадати почав на ліву передню, — додав він.
— Тріснув копит! Це нічого. Я вас навчу, покажу, яку заклепку накласти.
— Справді, покажіть, будь ласка, — сказав Ростов.
— Покажу, покажу, це не секрет. А за коня будете дякувати.
— То я звелю привести коня, — сказав Ростов, бажаючи позбутися Теляніна, і вийшов, щоб наказати привести коня.
У сінях Денисов, з люлькою, скорчившись на порозі, сидів перед вахмістром, який щось доповідав. Побачивши Ростова, Денисов скривився і, показуючи через плече великим пальцем у кімнату, де сидів Телянін, здригнувся від огиди.
— Ох, не люблю молодця, — сказав він, незважаючи на присутність вахмістра.
Ростов знизав плечима, неначе кажучи: «І я теж, та що ж будеш робити!» і, розпорядившись, повернувся до Теляніна.
Телянін сидів усе в тій самій лінивій позі, в якій залишив його Ростов, потираючи маленькі білі руки.
«Бувають же такі огидні обличчя», — подумав Ростов, входячи до кімнати.
— Ну що, сказали привести коня? — спитав Телянін, встаючи й недбало оглядаючись.
— Сказав.
— Та ходімте самі. Я ж зайшов лише спитати Денисова про вчорашній наказ. Одержали, Денисов?
— Ні ще. А ви куди?
— Ось хочу молодика навчити, як кувати коня, — сказав Телянін.
Вони вийшли на ганок і до конюшні. Поручик показав, як робити заклепку, і пішов до себе.
Коли Ростов повернувся, на столі стояла пляшка з горілкою і лежала ковбаса. Денисов сидів перед столом і тріскотів пером по паперу. Він похмуро подивився в обличчя Ростову.
— Їй пишу, — сказав він.
Він сперся ліктями на стіл з пером у руці і, очевидно зрадівши з нагоди швидше сказати словом усе, що він хотів написати, — висловлював свого листа Ростову.
— Бач, друже мій, — сказав він, — ми спимо, поки не любимо. Ми діти праху… а полюбимо — і ти бог, ти чистий, як у перший день творіння… Це ще хто? Гони його к чорту. Нема коли! — крикнув він на Лаврушку, який, анітрохи не боячись, підійшов до нього.
— Та хто ж може бути? Самі веліли. Вахмістр за грішми прийшов.
Денисов скривився, хотів щось крикнути і замовк.
— Погана справа, — промовив він сам до себе. — Скільки там грошей у гаманці залишилось? — спитав він Ростова.
— Сім нових і три старих.
— Ох, поганої Ну, чого стоїш, опудало, пошли вахмістра! — крикнув Денисов на Лаврушку.
— Будь ласка, Денисов, візьми в мене грошей, адже в мене €, — сказав Ростов, червоніючи.
— Не люблю в своїх позичати, не люблю, — пробурмотів Денисов.
— А якщо ти в мене не візьмеш грошей по-товариському, ти мене образиш. Далебі, в мене є, — повторював Ростов.
— Та ні-бо.
І Денисов підійшов до ліжка, щоб дістати з-під подушки гаманця.
— Ти куди поклав, Ростов?
— Під нижню подушку.
— Та нема.
Денисов скинув обидві подушки на підлогу. Гаманця не було.
— От диво!
— Стривай, чи не стягнув ти? — сказав Ростов, по одній підіймаючи подушки й витрушуючи їх.
Він зняв і стріпнув ковдру. Гаманця не було.
— Часом чи не забув я? Ні, я ще подумав, що ти наче скарб під голову кладеш, — сказав Ростов. — Я тут поклав гаманця. Де він? — звернувся він до Лаврушки.
— Я не входив. Де поклали, там і повинен бути.
— Та нема.
— Ви все так, кинете куди та й забудете. В кишенях он подивіться.
— Ні, якби я не подумав про скарб, — сказав Ростов, — а то я пам'ятаю, що поклав.
Лаврушка перекопав усю постіль, заглянув під ліжко, під стіл, перерив усю кімнату й зупинився серед кімнати. Денисов мовчки стежив за Лаврушковими рухами і, коли Лаврушка здивовано розвів руками, кажучи, що ніде нема, він оглянувся на Ростова.
— Ростов, ти не пуст…
Ростов, відчувши на собі погляд Денисова, звів очі і в ту ж мить опустив їх. Уся кров його, бувши досі спертою десь нижче горла, ринула йому в обличчя й очі. Він не міг перевести духу.
— І в кімнаті ж нікого не було, опріч поручика та вас самих. Тут де-небудь, — сказав Лаврушка.
— Ну, ти, дідькова личино, ворушись, шукай, — раптом загримав Денисов, побагровівши і з погрозливим жестом кидаючись на лакея. — Щоб був гаманець, а то засічу. Всіх засічу!
Ростов, обминаючи поглядом Денисова, став застібати куртку, підстебнув шаблю і надів кашкета.
— Я тобі кажу, щоб був гаманець, — кричав Денисов, трясучи за плечі денщика і штовхаючи його об стіну.
— Денисов, облиш його; я знаю, хто взяв, — сказав Ростов, підходячи до дверей і не зводячи очей.