Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Князь Андрій зітхнув і нічого не відповів.

— Ну, — сказав він, звернувшись до дружини, і це «ну» звучало холодною насмішкою, неначе він казав: «тепер проробляйте ви свої штуки».

— André, déjà?[246] — сказала маленька княгиня, бліднучи і з острахом дивлячись на чоловіка.

Він обняв її. Вона зойкнула і впала непритомною на його плече.

Він обережно одвів плече, на якому вона лежала, заглянув у її обличчя і лагідно посадив її в крісло.

— Adieu, Marie[247], — сказав він тихо до сестри, поцілувався з нею рука в руку і швидкими кроками вийшов з кімнати.

Княгиня лежала в кріслі, m-lle Бур'єн терла їй скроні. Княжна Марія, підтримуючи невістку, з заплаканими чудовими очима, все ще дивилася в двері, в які вийшов князь Андрій, і хрестила його. З кабінету лунали, як постріли, часто повторювані сердиті звуки старечого сякання. Тільки-но князь Андрій вийшов, двері кабінету швидко відчинилися і виглянула сувора постать старого в білому халаті.

— Поїхав? Ну й добре, — сказав він, сердито подивившись на непритомну маленьку княгиню, докірливо похитав головою і грюкнув дверима.

Частина друга

I

В жовтні 1805 року російські війська займали села та міста ерцгерцогства Австрійського, і ще нові полки приходили з Росії і, обтяжуючи постоєм населення, розташовувались біля фортеці Браунау. В Браунау була головна квартира головнокомандуючого Кутузова.

Одинадцятого жовтня 1805 року один із щойно прибулих під Браунау піхотних полків, чекаючи огляду головнокомандуючого, стояв за півмилі від міста. Незважаючи на неросійську місцевість і обстановку (фруктові сади, кам'яні огорожі, черепичні дахи, видні вдалині гори, на неросійський народ, який з цікавістю дивився на солдатів), полк мав такий самий вигляд, який мав усякий російський полк, готуючись до огляду де-небудь в середині Росії.

З вечора, на останньому переході, було одержано наказ, що головнокомандуючий оглядатиме полк на поході. Хоч слова наказу і здалися неясними полковому командирові і виникло питання, як розуміти слова наказу: в похідній формі чи ні? — в раді батальйонних командирів було вирішено представити полк у парадній формі на тій підставі, що завжди краще перекланятися, ніж недокланятися. І солдати, після тридцятиверстного переходу, не склепляли очей, цілу ніч лагодилися, чистились; ад'ютанти й ротні розраховували, відчисляли; і на ранок полк, замість розтягненої, безладної юрми, якою він був напередодні на останньому переході, являв собою струнку масу в дві тисячі людей, з яких кожен знав своє місце, свою справу, з яких на кожному кожен гудзичок і поясок були на своєму місці і блищали чистотою. Не тільки зовнішнє було справне, а якби забажалося головнокомандуючому заглянути під мундири, то на кожному він побачив би чисту сорочку і в кожному ранці знайшов би узаконену кількість речей, «шильце і мильце», як кажуть солдати. Була лише одна річ, щодо якої ніхто не міг бути спокійним. Це було взуття. Більше як у половини людей чоботи були подрані. Але це сталося не з вини полкового командира, бо, незважаючи на неодноразові вимоги, йому не було видано товару від австрійського відомства, а полк пройшов тисячу верст.

Полковий командир був літній, сангвінічний, з сивуватими вже бровами й бакенбардами генерал, опасистий і широкий більше від грудей до спини, ніж від одного плеча до другого. На ньому був новісінький, із злежаними складками мундир і густі золоті еполети, які ніби не донизу опускали, а піднімали вгору його гладкі плечі. Полковий командир мав вигляд людини, яка щасливо здійснює одну з найурочистіших справ життя. Він походжав перед строєм і, походжаючи, подригував за кожним кроком, трошки згинаючись у спині. Видно було, що полковий командир милується своїм полком, тішиться ним, і що всі його сили душевні заполонені тільки полком; але, незважаючи на те, його подригуюча хода неначе говорила, що, крім воєнних інтересів, у душі його чимале місце посідають інтереси громадського побуту і жіноцтво.

— Ну, батечку Михайле Митровичу, — звернувся він до одного батальйонного командира (батальйонний командир, усміхаючись, подався вперед; видно було, що вони були щасливі), — дізнались сьогодні вночі почім фунт лиха. Проте, здається, нічого, полк не з поганих… Га?

Батальйонний командир зрозумів веселу іронію і засміявся.

— І на Царициному Лузі з поля не прогнали б.

— Що? — сказав командир.

У цей час на дорозі з міста, по якій розставлено було махальних, з'явилися два вершники. Це були ад'ютант і козак, який їхав ззаду.

Ад'ютанта було прислано з головного штабу потвердити полковому командирові те, що було сказано невиразно в учорашньому наказі, а саме — що головнокомандуючий хотів бачити полк цілком у тому самому стані, в якому він ішов — у шинелях, у чохлах, без усякого підготування.

До Кутузова напередодні прибув член гофкрігсрата з Відня з пропозиціями й вимогами іти якнайшвидше на з'єднання з армією ерцгерцога Фердінанда та Мака, і Кутузов, не вважаючи вигідним це з'єднання, в числі інших доказів на користь своєї думки мав намір показати австрійському генералові той сумний стан, в якому приходили війська з Росії. З цією метою він і хотів виїхати назустріч полкові, так що, чим гірше було б становище полку, тим приємніше було б це головнокомандуючому. Хоч ад'ютант і не знав цих подробиць, проте він передав полковому командирові неодмінні вимоги головнокомандуючого, щоб люди були в шинелях і в чохлах і що в противному разі головнокомандуючий буде незадоволений.

Вислухавши ці слова, полковий командир опустив голову, мовчки ривком підняв плечі і сангвінічним жестом розвів руками.

— Наробили діла! — промовив він. — От я вам казав, Михайле Митровичу, що на поході, то в шинелях, — докірливо звернувся він до батальйонного командира. — Ах, боже мій! — додав він і рішуче виступив уперед. — Панове ротні командири! — крикнув він голосом, звичним до команди. — Фельдфебелів!.. Чи скоро завітають? — звернувся він до приїжджого ад'ютанта з виразом шанобливої чемності, що очевидно стосувалася особи, про яку йшлося.

— Через годину, я гадаю.

— Встигнемо переодягти?

— Не знаю, генерале…

Полковий командир сам підійшов до рядів і розпорядився переодягатися знову в шинелі. Ротні командири розбіглися по ротах, фельдфебелі заметушилися (шинелі були не зовсім справні), і в ту ж мить заколивалися, розтяглися і гомоном загуділи досі правильні, мовчазні чотирикутники. З усіх боків відбігали й підбігали солдати, підкидали ззаду плечем, через голову перетягали ранці, знімали шинелі і, високо піднімаючи руки, втягали їх у рукави.

За півгодини все знову стало на своє місце, тільки чотирикутники зробилися сірими з чорних. Полковий командир