Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

Саме цієї миті до будівлі редакції зайшла Емілі. Вони з паном Вільсоном були добрими друзями, і він завжди запрошував Емілі, коли вона була в місті.

— Тебе послав сам Господь, — мовив пан Вільсон. — Зробиш мені послугу?

Він підштовхнув до неї брудний і подертий рукопис «Королівських заручин».

— Заради небес, напиши заключну частину цієї історії. В тебе є півгодини. Ще півгодини знадобиться, щоб її додрукувати. І тоді все буде зроблено вчасно.

Емілі поквапом проглянула новелу. Чим довше вона читала, тим менш зрозуміло було, яку розв’язку планував Марк Ґрейвз.

— Маєте припущення, яким був кінець? — запитала вона.

— Ні, я навіть не читав, — простогнав пан Вільсон. — Лише схвалив новелу через те, що вона довга.

— Гаразд, ви будете задоволені, хоч я й не звикла так нешанобливо писати про легковажність королів і королев, — погодилась Емілі. — Цей Марк Ґрейвз, ким би він не був, вочевидь дуже наближений до монархів.

— Закладаюся, що він їх ніколи навіть не бачив, — пирхнув пан Вільсон.

За відведені їй півгодини Емілі написала по-справжньому гарне завершення з геніальним розкриттям таємниці. Пан Вільсон вихопив написане з її рук і, видихнувши з полегкістю, віддав усе друкареві, а сам осипав Емілі подяками.

— Сумніваюся, що читачі взагалі помітять різницю в стилі написання, — радісно відказала Емілі. — І ще цікаво, чи побачить це сам Марк Ґрейвз і якщо так, то що він подумає.

Хоча не було схоже, що її це справді цікавило. Зрештою, вона викинула це все з голови. Тож, коли одного дня два тижні потому кузен Джиммі побачив у вітальні, де Емілі саме ставила троянди у вазу з гірського кришталю з рубіновим денцем — це була дорогоцінна сімейна реліквія, що належала тітці Елізабет — незнайомця, Емілі геть не пов’язала його присутність із «Королівськими заручинами». Хоча вона відчувала, що відвідувач був надзвичайно роздратований.

Кузен Джиммі обережно відступив. Тітка Лаура, яка увійшла була до вітальні зі скляним полумиском консервованої полуниці, щоб поставити її на стіл, теж відступила, міркуючи, ким би міг бути таємничий гість Емілі. Емілі й самій це було цікаво. Вона так і стояла біля столу — струнка, граційна у блідо-зеленій сукні, подібна до яскравої зірки у темній старомодній кімнаті.

— Може, присядете? — запропонувала вона з усією відчуженою люб’язністю Місячного Серпа, на яку лиш була спроможна. Але відвідувач не ворухнувся. Він просто стояв перед нею, втупившись у неї поглядом. Емілі відчула, що, незважаючи на те, яким він був розлюченим, щойно увійшовши, зараз він також був не на останній стадії злості.

Звісно, він мав колись народитися — він же стояв зараз тут — але неймовірно, подумала вона, що він колись був немовлям. Він був у зухвалому вбранні і з моноклем в одному оці. А його очі здавалися по-дурному схожими на маленькі ягоди чорної смородини, чорні ж брови утворювали з ними два прямокутні трикутники. Він мав цілу гриву чорного волосся, що сягало його плечей, занадто довге підборіддя та мармурово-біле обличчя. Якби він був намальований, подумала Емілі, він був би вродливим і романтичним. Однак тут, у вітальні Місячного Серпа він мав просто дивний вигляд.

— Ліричне створіння, — проказав він, усе ще вдивляючись у неї.

Емілі подумала, що він, можливо, лише утеклий божевільний.

— Ти не вчинила злочину потворності, — палко продовжив він. — Це чудова мить, дивовижно чудова. Шкода, що мусимо зіпсувати її розмовою. Пурпурово-сірі очі з вкрапленням золота. Очі, які я шукав усе своє життя. Прекрасні очі, в яких я потонув сотні років тому.

— Хто ви? — чітко вимовила Емілі, вже остаточно переконана в тому, що він навіжений. Він поклав руку на серце і вклонився.

— Марк Ґрейвз. Марк Д. Ґрейвз. Марк Делаж Ґрейвз.

Марк Ґрейвз… В Емілі було неясне відчуття, що це ім’я має бути їй знайоме. Воно звучало так, ніби вона вже десь його чула.

— Цілком можливо, що ти не впізнаєш мого імені! Така вона — слава. Навіть у цьому віддаленому куточку світу мушу…

— О, — скрикнула Емілі, раптово осяяна спогадом. — Я… я згадала. Ви написали «Королівські заручини».

— Новелу, яку ти через свою невправність убила. Так.

— О, мені так шкода, — затинаючись, мовила Емілі. — Звісно, ви вважаєте це непростимим. Просто так сталося… розумієте…

Він спинив її рухом дуже довгої й дуже блідої руки.

— Не має значення. Жодного значення. Зараз мене це геть не цікавить. Визнаю, що був розлюченим, прийшовши сюди. Я зупинився у Готелі Дюн у Гусячому Ставі… о, яка ж назва… поетична… загадкова… романтична… А цього ранку побачив спеціальний випуск «Арґуса». Я був злим, та й хіба не мав на це права? А тепер відчуваю радше сум, аніж злість. Мою новелу по-варварськи зруйнували. Щасливий кінець. Огидна річ. Мій кінець був сповнений жалю та артистизму. А щасливий кінець не може бути артистичним. Я поквапився до кубла того «Арґуса». Я приховав свою лють і довідався, хто це зробив. І прийшов сюди, щоб висловити докір, щоб звинуватити. Однак тепер я боготворю.

Емілі не знала, що й сказати. Традиції Місячного Серпа не передбачали подібних випадків.

— Ти не розумієш мене. Ти спантеличена, і твій подив прикрашає тебе. І знову я маю відзначити цю чудову мить. Прийти розгніваним — і зустріти божество. Побачити тебе й миттєво зрозуміти, як багато ти важиш для мене і яким самотнім я був без тебе.

Емілі палко бажала, щоб хтось увійшов. Це вже було схоже на нічне жахіття.

— Ви не можете так казати, — коротко відповіла вона. — Ми незнайомці…

— Ми не незнайомці, — перебив він. — Ми певно кохали одне одного в минулому житті. І наша любов була величною та несамовитою. Це вічна любов. Я впізнав тебе, щойно увійшовши. І ти мене теж упізнаєш, коли трохи оговтаєшся від свого солодкого подиву. Коли ти вийдеш за мене?

Коли в тебе просить руки й серця чоловік, якого ти вперше побачила п’ять хвилин