Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

з колонки «Хто є хто», вставила його в рамку і встановила на своєму письмовому столі. У мене ж не було жодного малюнка Тедді. А цієї ночі я дістала його з рамки, поклала на вугілля в комині та дивилась як він тліє. За мить до того як вогонь з’їв малюнок, мені здалося, що папірцем пройшов ледь помітний трем, і переді мною з’явився Тедді. Він насмішкувато, глузливо підморгнув, немов сказав: «Ти думаєш, що забула, але якби справді забула, то не спалила б мене. Ти належиш мені і завжди належатимеш, та ти мені не потрібна».

Немов добрі чаклунки раптово оточили мене і навіяли мені бажання, щоб Тедді Кент прийшов до гайка Високого Джона і свистів знову і знову. А я не зроблю до нього жодного кроку.

Я не витримую. Я мушу викинути його зі свого життя.

Розділ 17
Залицяльники Емілі

Того літа Мурреї мали серйозні клопоти, адже надходив двадцять другий день народження Емілі. Ні Тедді, ані Ільза не приїхали на канікули. Ільза помандрувала на Захід, а Тедді подався вглиб Півночі на святкування якогось договору з індіанцями, щоб зробити багато ілюстрацій до серії оповідань. Однак Емілі й без того мала стількох залицяльників, що в Чорноводді не знали, про кого й почати пліткувати, як сороканіжка, що заплуталася, згадуючи, з якої ноги вона розпочинає йти. Тож, ціла юрба залицяльників і жодного схваленого родичами.

Серед них був моторний красень Джек Беністер, місцевий донжуан, «колоритний негідник», як охрестив його лікар Барнлі. Звісно, Джек відкидав будь-який тягар моральності. Однак хтозна, який вплив на темпераментну Емілі матимуть його гарна зовнішність і красномовство. Це питання висіло в повітрі протягом трьох тижнів і зрештою призвело до того, що Емілі таки щось до нього відчула.

— Емілі не повинна з ним навіть говорити, — обурено заявив дядько Олівер. — Кажуть, він веде щоденник, у який занотовує всі свої освідчення і відповідь кожної дівчини.

— Не турбуйтесь, він нізащо не занотує те, що відповіла йому я, — мовила Емілі, коли тітка Лаура стривожено глянула на неї.

Іншою проблемою був Гарольд Конвей. Це був чоловік зі Шрусбері приблизно тридцяти років, який видавався поетом, що відійшов від справ. Він мав копу хвилястого темно-каштанового волосся та неймовірні карі очі. Він «все життя грав на скрипці».

Емілі ходила на його концерти, й тітоньки з Місячного Серпа пережили не одну безсонну ніч. Однак коли замість цього Чорноводдям розповсюдився стиль ведення розмови Рода Данбера, стало ще гірше. У питанні релігії Данбери були «ніким». Якщо точніше, то мати Рода була пресвітеріанкою, але його батько був методистом, брат — баптистом, а одна сестра взагалі християнським вченим. Інша ж сестра була теософісткою, що було гірше за віросповідання всіх інших його родичів, разом узятих. Просто у Чорноводді ніхто й гадки не мав, що ото таке той теософізм. Серед усієї цієї мішанини вже неважливим був сам Род. А особливо для правовірної небоги, що жила у Місячному Серпі.

— Його двоюрідний дід був релігійним фанатиком, — похмуро повідомив дядько Воллес. — Він прикував самого себе до ліжка на шістнадцять років. Що не так із цим дівчам? Вона дурепа чи демонеса?

Зараз Данбери вже вважалися пристойною родиною. Однак, як казав Ларрі Дікс — один із «нотаріусів Діксів із Попового Ставу» — невже може бути гарною людиною той, чий батько колись випасав корів на цвинтарі, а дядько, як підозрюють, кинув у сусіда мертвим котом? Для переконливості було додано, що сам Ларрі працює стоматологом і є абсолютно серйозним і щирим леґенем, якого ніхто і ні в чому не міг звинуватити, за винятком приналежності до Діксів. Тим не менш, тітка Елізабет відчула значну полегкість, коли Емілі йому відмовила.

— Яка самовпевненість, — протягла тітка Лаура, маючи на увазі прагнення Дікса поєднатися з Мурреївною.

— Я дала йому гарбуза не через його самовпевненість, — відказала Емілі, — а через його уявлення про любов. Він зробив дещо жахливе, вважаючи це шляхетним.

— Сподіваюся, ти відмовила йому не через те, що його освідченню бракувало романтики, — презирливо зауважила тітка Елізабет.

— Ні. Гадаю, справжньою причиною було те, що я відчула, що він з тих чоловіків, які на Різдво дарують своїм жінкам пилососи, — зізналась Емілі.

— Вона нічого не сприймає всерйоз, — з відчаєм мовила тітка Елізабет.

— А я вважаю, що її зачарували, — відповів дядько Воллес.

— В неї за все літо не було жодного гідного залицяльника. Вона настільки темпераментна, що все прийнятне парубоцтво її просто боїться.

— У всьому, що стосується флірту, вона має жахливу репутацію, — скорботним тоном повідомила тітка Рут. — Не дивно, що нема жодного гідного парубка, який коли-небудь забажав би мати з нею бодай якісь стосунки.

— Завжди очікує від чоловіків якогось фантастичного кохання, — відрізав дядько Воллес. Усі родичі відчули, що цього разу дядько Воллес на диво влучно добрав слова. Любовні сподівання Емілі завжди відрізнялися від звичайних порядних очікувань інших Мурреїв. Вони дійсно були фантастичними.

Однак Емілі завжди леліяла свої мрії, і жоден родич, опріч тітки Елізабет, навіть не підозрював про найфантастичніші з них. А якби б лиш дізнались, то з іще більшою люттю почали б називати її темпераментною.

Усе це випливло через дурну дрібницю. Редактор «Арґуса», щоденної шарлоттетаунської газети, що трошки претендувала на звання літературної, отримав від старенької американської газетки новелу «Королівські заручини» маловідомого автора Марка Ґрейвза. Ця новела точно не була плагіатом і складалася з кількох розділів. Це мало послужити додатковою рекламою для острова Принца Едварда як літнього курорту. Редакторський колектив газети був невеликий, і друкарі вже підготували до видання майже всю новелу, за винятком заключного розділу. Він просто зник, і ніхто не міг його знайти. Редактор лютував, та це ніяк не могло допомогти справі. Останньої миті він уже не міг знайти інше оповідання, яким можна було б заповнити сторінки. Та навіть якби він і знайшов, то надрукувати його вже не стало б часу. Спеціальний випуск із цією новелою має вийти вже за годину. Що ж тепер робити?