Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
– Що – «все»?…
Почуте не вкладалося в голові. Адже по всьому виходить, що допитувати його збираються – інакше навіщо до стільця прикручувати?! Його ж могли вбити спокійненько, доки він непритомним був… Чому ж не вбили?
– Якщо ти, голубóчку, настільки тупий, що й дотепер анічогісінько не допетрав, то не пхав би носа в кримінальщину, – презирливо мовили з-за світлового конуса. – Ну хочеш, я сам розповім тобі про все, еге ж?
– Ну гаразд, давайте…
– Отож, голубчику, у середу, 5 червня після прес-конференції депутата Маслаченка до тебе підійшли троє покидьків. З них громадянин Апальков представився Атосом, громадянин Сергійчук – Портосом, громадянин зі смішним прізвищем Мжичик – Арамісом. Трохи згодом до них приєдналася громадянка Городоцька, що назвалася, бачте, «пані д’Артаньян». Отак ви й познайомилися. Згадані громадяни на правах самосуду за допомогою декількох хитромудрих комбінацій спровокували інших громадян на вбивство декількох небажаних їм осіб. А саме, були вбиті громадянка Музиченко, яку вони називали поміж собою «мадам вербувальницею», громадянин Довгий на прізвисько «Патрач», а в колі суддів-самозванців – «Патрач Тринадцятий» і…
Раптово із геть незрозумілої причини голос за світловим конусом замовк. Трохи почекавши, Олег обережно додав:
– І ще записний наркоман Олексій Мертвиченко…
– Так-так, іще вони шляхом самосуду ліквідували громадянина Мертвиченка на прізвисько «Мертвяк». І всі три ліквідації, голубчику, відбулися на твоїх очах.
– Саме так, – журналіст спробував зачепитися за останні слова. – Я тільки спостерігав за тим, що відбувається. Тобто став усього лише свідком! Я ж не брав ніякої участі в…
– Але ж ти не заявив у міліцію про неподобство, що коїться, вірно?
– Не заявив, тому що…
– Не має значення, чому саме ти не заявив про неправомірні дії громадян Апалькова, Сергійчука й Мжичика вкупі із громадянкою Городоцькою, – повчально мовили з-за світлового конусу. – З мене досить і того, що ти не заявив. А отже, фактично став співучасником неправомірних дій цієї четвірки. Тим паче, тобі, голубчику, закортіло дешевої слави і трішечки брудних грошеняток, тому ти задумав накатати кілька статейок про все побачене у свій «Кур’єрський експрес». А це вже, вибачай за відвертість, пряма співучасть у неправомірних діях групи названих громадян – адже від початку в плани четвірки входила публічна реклама їхньої так званої «очисної» діяльності. Тепер ти нарешті зрозумів, у яке лайно вляпався?
«Що вляпався, то це вляпався, причому по самісінькі вуха», – подумав Олег, уголос же вимовив:
– Я іншого все-таки не розумію.
– Чого саме, голубчику?
– Якщо вам дійсно все це відомо, якого дідька я тут роблю? – журналіст знову обвів поглядом кімнату. – Я приїхав у міськміліцію на Володимирську вулицю, але там стара будівля, а з вигляду цього от приміщення не можна сказати, що ми перебуваємо в тім же будинку.
– Вірно, тебе відвезли в інше місце.
– Але навіщо?
– Бо я захотів з тобою побалакати.
– То, може, ви хочете довідатися, де перебувають «мушкетери»?…
– Не верзи дурниць, голубчику. Ми й без тебе знаємо, що тіла громадян Апалькова, Сергійчука та Мжичика, а також громадянки Городоцької з вівторка зберігаються в морзі славетного міста Тернополя.
– Тобто ви навіть знаєте?…
– Ми все знаємо, голубчику. До речі, випий горілочки, пом’яни їхні грішні душі.
Старший сержант знову тицьнув журналістові в зуби горлечко пляшки, і цього разу той слухняно сьорбнув.
– От і молодець, що слухаєшся. Отак от ми з тобою швидко закінчимо…
– І я зможу бути вільним? – з надією мовив Олег. Та чоловік за світловим конусом продовжив говорити, немовби й не розчувши його:
– Із чистильниками твоїми от яка кепська штукенція вийшла. Наказав я їх затримати за будь-яку ціну, а тернопільці взяли та й перестаралися! Ну, провінція – що ж ти хочеш, голубчику?! Накажи дурням Богові молитися…
Невідомий аж крекнув від досади, пояснюючи:
– Розумієш, голубчику, я всього лише попросив доправити до мене трьох ушльопків і їхню фіфу, бо хотів поговорити… дуже-дуже хотів перемовитися з одним… із тим сучарою, у якого кумедне прізвище. А тернопільці вирішили, що мені з ними розмовляти не обов’язково. Що у разі чого мене влаштують їхні трупи. Брали цю четвірку у горах, громадяни Апальков, Сергійчук та Мжичик почали захищати громадянку Городоцьку. А там, у горах, всяке може статися. Ну, отож і сталося…
Олег хотів запитати, чому невідомого цікавить саме історія Араміса, якого він назвав Мжичиком – тобто вбивство наркомана. Однак спитав він про інше:
– Отже, всі четверо загинули у горах?
– Так, усі четверо. Я знаю, про це розповіла «Магнолія ТВ». Точніше, ми дали дозвіл, і у цій програмі розповіли про…
– Стривайте-но! Таким чином виходить, що ви довідалися про мене не від «мушкетерів»?! Так, чи я чогось не второпав?…
– Зрозуміло, не від них. Чотири трупи ні про що таке не розпатякають.
– А від кого ж тоді?
– А ти й не здогадуєшся, розумнику?
– Ні.
– Що, направду не здогадуєшся?
– Справді, ні.
– Хм-м-м, ну й тупий же ти, виявляється… Та від головного редактора твого довідалися, від кого ж іще!
