Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко

– Це навіщо? – здивувався журналіст.

– А ви що, хочете увесь час тягати із собою таку коштовну інформацію? А раптом втратите або пошкодите?

– Що ж, згоден, – зітхнув Олег. – Але якщо ви відбираєте флешку, що ж я понесу до ГУМВС? Мені необхідна чернетка матеріалу.

– Усе гаразд, – кивнув головний редактор, – я відправив текст у друк. Вийдете з кабінету – заберете роздруківку в Ані.

– То я поїхав у міліцейський главк?… – Олег допив останній ковток кави й підвівся.

– Не зараз, ближче до вечора.

– Чому?…

– А тому, що зараз ви одержите у редактора відділу «Соціум» чергове завдання. Все-таки ця стаття щодо вбивства вербувальниці – річ серйозна, просто так її до друку не пустиш. По-перше, мені ще потрібно домовитися про ваш візит з міськміліцією. По-друге, не завадило би перевірити інформацію про загибель чотирьох туристів на підходах до Говерли… а можливо, роздобути ще більш докладні відомості. Це можу зробити тільки я один, як головний редактор: якщо на «Магнолію ТВ» звернетеся ви або навіть хто-небудь із «Криміналу» – пошлють куди подалі.

– Що дозволено головреду, не дозволено власкорові, – скрутно мовив Олег.

– Ідіть, ідіть, на вас чекає прес-конференція в УНІАНі.

– Сподіваюся, цього разу її організує хоча б не Маслаченко?…

– Цього разу ні. Ну, ідіть же! У мене справ і без вашої історії вистачає.

Залишаючи кабінет головреда, Олег перебував у доброму настрої. Щоправда, попереду була неприємна розмова… але інакше в УНІАН не потрапити. Тому забравши у секретарки роздруківку матеріалу, він попрямував у «Соціум» і з порога досить суворо звернувся до редактора, який сидів на своєму робочому місці:

– Що там для мене в УНІАНі намічено?

– Га?…

Весь відділ миттю припинив працювати, присутні увіп’ялися у новоприбулого широко розплющеними очима.

– Я запитую, що там в УНІАНі намечено?

– Насамперед, де твоє «здрасьте»? – промимрив здивований редактор. Олег прекрасно розумів, що це останнє хамство, але ж саме й розраховував на вибуховий ефект від фрази:

– Потрібно ще заслужити, щоб я привітався з людиною.

– Петровичу, ти що верзеш?! – Валерка підхопився з місця, він був схожий на жалюгідного скуйовдженого горобця.

– Я не «верзу», я всього лише запитую, що за захід в УНІАНі намічено, куди мені йти потрібно?

– Ось воно…

– Дя-а-аку-у-ую-у-у! – крізь зуби прошипів Олег, вихопив аркуш паперу з рук редактора, різко розвернувся й вийшов, гучно ляснувши дверима. Він уже встиг дійти до кінця коридора, коли далеко позаду пролунав голос Валерки Мазайла:

– Олеже Петровичу, стривай-но, не втікай!..

– Я не втікаю, – він завмер на місці й повернувся трохи до редактора «Соціуму», який так і не наважився нагнати його. – Я всього лише поспішаю виконати редакційне завдання, а тому кваплюся на пресуху.

– Олеже Петровичу, поясни, будь ласка, що означає твоя поведінка?

– А нічого не означає! Просто «стукати» начальству не потрібно, парубче, і тоді все буде в повному ажурі.

– Стукати начальству?! – Валерка Мазайло навіть відсахнувся. – Петровичу, ти при своєму розумі?!

– Я-то при своєму, – мовив Олег якомога більш уїдливо. – А от ти, парубче, схоже, посварився зі своєю совістю… або ж зовсім безсовісний!

– Я?!

– Та годі вже прикидатися, ні до чого це не призведе, я тільки думатиму про тебе ще гірше, ніж зараз.

– Але я так і не зрозумів…

Втім, Олегу остаточно набридла ця комедія. А оскільки розмовляли вони на підвищених тонах, то в коридор почали визирати співробітники інших відділів. Скандал треба було до часу припиняти. Тож він заговорив тихіше:

– Не зрозумів – значить, погано тебе виховували! Отже, пізніше поясню, а зараз мені потрібно в УНІАН мотати. А тому годі про це.

– Але ж Петровичу!..

– Годі, я кому сказав.

Тепер уже не затримуючись і не озираючись, Олег вискочив на розжарену полуденну вулицю й поквапився до метро. Прес-конференція пролетіла непомітно: на самому початку він увімкнув диктофон, а потім слухав ораторів упіввуха, каверзні запитання не ставив і взагалі подумки відмежувався від того, що відбувалося. Однаково голова була зайнята сумними думками про людську мерзенність і необхідність боротьби з нею – щоправда, він не став би вбивати Валерку, як зробили це «мушкетери» зі своїми ворогами… Але й у надійних колегах рахувати хлопця відтепер неможливо. Це ж треба, який нахаба! Та ще й отак майстерно обурюється: «Петровичу, ти при своєму розумі?!»

От же ж артист!..

По закінченні пресухи Олег завітав у підземний «Глобус» на Майдані Незалежності, трохи перекусив в одному з тамтешніх ресторанів, після чого піднявся по Михайлівській вулиці просто до столичного міліцейського главку. Ніяких ускладнень із пропуском не виникло – отже, головред про все домовився. Досить швидко відшукавши на третьому поверсі необхідний кабінет (його номер був зазначений на перепустці й розпочинався на «3»), постукав та увійшов. Капітан, який сидів у кріслі за столом, похмуро оглянув завмерлого на порозі відвідувача й ліниво пробелькотів:

– Ви до мене?

Олег непевно подивився на трьох сержантів (молодшого, старшого й просто сержанта), які сиділи на стільцях під стіною