Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко

– Я Олег Нежданий з «Кур’єрського експреса». Очевидно, до вас…

– Так-так, мені дзвонили, – підтвердив капітан та несподівано пожартував: – І хоча ви Нежданий, але ми на вас дуже-дуже чекали.

– Я бачу, ви зайняті, – журналіст ввічливо посміхнувся й кивнув сержантам. – Може, мені зачекати в коридорі?

– Ні-ні, ми саме все встигли обговорити, тож проходьте.

Олег увійшов і зачинив двері. Капітан мовчки кивнув молодшому сержантові, той підвівся, попрямував до дверей, через які щойно зайшов відвідувач. І в цей момент пролунало спокійне:

– Взяти його.

Журналіст тільки й встиг помітити, що молодший сержант, який прямував до виходу, насправді просто заблокував двері. У наступну ж мить опинився в напівзігнутому стані із професійно заламаними за спину руками й обличчям, притиснутим до потертої стільниці. «Це що іще за крутий віраж?!» – встиг подумати, перш аніж знепритомніти від сильного удару ребром долоні в нижню частину шиї.

Щось тверде і холодне брязнуло по зубах, розтискаючи їх, одночасно в горлянку полинув палючий потік. Олег інстинктивно ковтнув, поперхнувся, задихнувся, моторошно захекався, випльовуючи непроковтнуті надлишки вогненної рідини, і почав приходити до тями.

– От же ж сволота! Тіко водяру дарма псуємо, – кинув хтось над лівим вухом. Хоча з специфічного присмаку в роті й запаху журналіст уже встиг второпати, що причиною пробудження стала горілка, якою його напував просто з горлечка високої товстої пляшки старший сержант. Один із тих, хто руки викручував. А де решта?…

Олег спробував поворухнутися, повернув голову праворуч одразу виявив три речі. По-перше, виявилося, що він сидить на стільці із заведеними назад руками, пристебнутими кайданками до спинки, при цьому гомілки біля самих щиколоток чимось прикручені до ніжок. По-друге, і молодший, і старший, і просто сержант перебували тут же – у цій самій кімнаті, вікна й балконні двері якої були запнуті важкими шторами кольору кави з вершками. І по-третє, меблювання було вкрай убогим: стіл, що стояв коло далекої стіни, і два стільці – от і все. І навіть троє сержантів через нестачу меблів стояли, а не сиділи. Потертий лінолеум «під ясеновий паркет» нічим не застелений.

І ще…

До одного зі стільців був пристебнутий кайданками він сам – міліцейський бранець. На другому ж стільці, присунутому впритул до стола, зсутулився якийсь огрядний незнайомець. Цікаво, хто він? Розглянути сидячого заважав не так стіл, як світло лампи, що било просто в очі. Усе зорганізовано в кращих міліцейських традиціях: напівморок у кімнаті із заштореними вікнами, на столі допотопна лампа з конічним абажуром, що концентрує світло, абажур розвернутий таким чином, що яскраве світло б’є прямо в обличчя людини, пристебнутої до стільця кайданками…

– Де це я? – промимрив Олег. Та ледь журналіст заговорив, як старший сержант одразу знову тицьнув горлечко пляшки йому в зуби й спокійно наказав:

– Пий.

– Нащо?… – просичав крізь стиснуті зуби журналіст і спробував вивернутися.

– Пий, сучаро! – голос міліціонера був крижаним від гніву, змішаного із презирством, але незнайомець, що сидів за столом, тихо мовив:

– Відставити.

Старший сержант негайно підкорився.

– Ти що ж це, писако, горілочку не любиш, чи що? – поцікавилися з-за світлового конусу.

– Якщо чесно, то віддаю перевагу коньяку, – знехотя зізнався Олег. І одразу зрозумів: якщо під час допиту (а це був допит, не інакше) відповідатиме на запитання, то встановить психологічний і емоційний контакт з цими людьми. От чого тільки не вистачало, то це психоемоційного контакту! Нічого їм не потрібно розповідати! Ані слова ані про що!!! Навіть про те, що він надає перевагу коньячку перед горілкою…

– Ах, як шкода, голубчику! – відповів голос з-за світлового конусу. – Шкода, що заздалегідь не поцікавилися твоїми смаками. А до речі, у якій компанії пити коньячок волієш: із дівчатками чи ні?…

Олег ледь не бовкнув щодо розлучення із дружиною, а отже, свого статусу вільного самця в повному розквіті сил, але вчасно стримався. Вчинити так означало видати інформацію про особисте життя. А довідавшись про колишню дружину, це падло, чого доброго, довідається про Вітальку!..

Тому відповів доволі сухо:

– Щодо компанії – залежно від обставин.

– Отже, наше суто чоловіче товариство повинно тебе задовольнити. А от з горілкою прокололися, не засуджуй за це нас, прошу! І щодо коньячка – вибачай вже якось. І поки горілочку пропонують – пий, писако, й ґав не лови. Насолоджуйся, допоки я тобі це дозволяю.

Від ковтка горілки в голові трохи шуміло, проте Олег спробував зосередитись і запитав:

– Якщо горілка, то нехай буде горілка. Ви мені краще поясніть, де це я й навіщо оце все.

Для зрозумілості журналіст поворухнув скованими руками.

– А ти як думаєш, голубчику?

– Ну-у-у… Напевно, я тут через справу, в якій прийшов до міліції.

– От бачиш, голубчику, ти все і сам чудово розумієш!

– І певна річ, ви хочете про щось довідатися від мене, почути якісь пояснення, розпитати…

– А оце вже ні. Якого чорта лисого тебе розпитувати, коли ми й самі,