Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

прихилився до стіни і склав руки на грудях. Кілька слів про цього чоловіка. Один із наших сучасних художників, Декан, володіє надзвичайним умінням зацікавити тим, що зображує — чи то буде камінь, чи людина. Причому він куди майстерніше орудує олівцем, ніж пензлем. Він намалює порожню кімнату, поставить біля стіни мітлу, і ви здригнетесь, якщо він того захоче: вам здасться, наче ця мітла — знаряддя злочину, наче вона вимазана кров'ю, наче це та сама мітла, якою вдова Банкаль підмітала кімнату, де зарізали Фюальдеса. Атож, художник розтріпає мітлу, і вона буде схожа в нього на голову розлюченої людини, він наїжить її прутики, наче це волосся, яке стало сторч, зробить її посередником між таємною поезією своєї уяви та поезією, пробудженою у вашій уяві. Ось так вселивши вам цією мітлою жах, він завтра намалює іншу, біля якої спатиме кіт, але в тому сонному котові буде щось загадкове, і ви повірите художникові, що на цьому самому помелі дружина німецького шевця літає на відьомський шабаш. А то він намалює звичайнісіньку собі мітлу, на яку повісить сюртук чиновника державної скарбниці. Пензель Декана, як і смичок Паганіні, гіпнотизує. Так от треба було б перейнятися стилем цього надзвичайно глибокого художника, вишуканою майстерністю його малюнка, щоб зобразити випростаного, худого й високого незнайомця в чорному костюмі, з довгим чорним волоссям, який мовчки стояв біля каміна в салоні маркізи д'Еспар. Його обличчя скидалося на лезо ножа — холодне, гостре, схоже своїм кольором на скаламучені води Сени, забруднені вугіллям із затонулої баржі. Він дивився в підлогу, слухав і зважував. Його поза вселяла жах. Він скидався на страшну мітлу Декана, яка викриває злочин. Іноді, під час розмови, маркіза намагалася домогтись від нього бодай мовчазної поради, на мить затримуючи на ньому погляд, та хоч якими красномовними були ті німі запитання, він стояв величний і закам'янілий, мов статуя командора.

Добряга Попіно, примостившись на краєчку стільця, обличчям до каміна, притримував на колінах капелюх і роздивлявся свічники з литого золота, годинник, усілякі дрібнички, розставлені на каміні, вигадливі візерунки на шпалерах — одне слово, всі ті коштовні й гарненькі абищиці, що оточують світську жінку. Ніжний голос маркізи д'Еспар відвернув його увагу від цієї суто міщанської цікавості:

— Тисячу разів дякую вам, добродію…

«Тисячу разів? — подумав Попіно. — Чи не забагато? Вистачило б і однієї подяки, тільки щирої».

— …за те, що ви взяли на себе тяжкий клопіт…

«Узяв на себе тяжкий клопіт! Та вона сміється з мене!»

— …взяли на себе тяжкий клопіт навідати мене, нещасну прохачку. Я хвора й не виходжу на люди…

Тут слідчий окинув маркізу пильним поглядом і зразу визначив її стан.

«Ця «нещасна» аж пашить здоров'ям», — подумав він.

— Ви, пані, нічого мені не завдячуєте, — сказав він, прибравши поштивого виразу. — Хоч мій візит і суперечить судовим звичаям, ми нічим не повинні нехтувати заради з'ясування істини, коли йдеться про такі справи. Тоді наші висновки не будуть мертвою буквою закону, їх нам підкаже совість. То байдуже, де я знайду істину, в своєму кабінеті чи тут; аби тільки я її знайшов.

Поки Попіно говорив, Растіньяк потис руку Б'яншонові, а маркіза кивнула йому з ласкавою усмішкою.

— Хто цей пан? — пошепки спитав Б'яншон у Растіньяка, показуючи на чоловіка в чорному.

— Шевальє д'Еспар, брат маркіза.

— Ваш племінник, пан Б'яншон, розповідав мені, яка ви заклопотана людина, — сказала маркіза. — Я вже знаю, що ви приховуєте свої добрі діла і таким чином звільняєте людей від обов'язку дякувати вам. Мабуть, робота в суді страшенно вас стомлює. Чому штат слідчих не збільшать бодай удвічі?

— Куди там, пані! — сказав Попіно. — Воно, звісно, було б непогано. Та, мабуть, скорше рак свисне, ніж збільшать штат слідчих.

Почувши ці слова, що так відповідали всьому вигляду Попіно, шевальє д'Еспар зміряв його поглядом, ніби хотів сказати: «Ну, цього ми легко обробимо».

Маркіза подивилась на Растіньяка, і той нахилився до неї.

— Ось вони, ті, кому дано владу над нашими маєтностями і нашим життям, — сказав молодий франт.

— Як і більшість людей, що постаріли, працюючи за одним фахом, Попіно ніколи не міг звільнитися від професійних звичок — вони формували його спосіб мислення. В його розмові відчувався судовий слідчий. Він любив допитати співрозмовника, спантеличити його несподіваними висновками, вивідати в нього те, що тому хотілося б приховати. Як розповідають, Поццо ді Борго для розваги випитував таємниці співрозмовників, наставляючи їм дипломатичні пастки; він так чинив, бо, скоряючись неподоланній звичці, його витончений у хитрощах розум не дрімав ніколи. Як тільки Попіно, так би мовити, більш-менш призвичаївся до обстановки, він визнав за необхідне вдатися до найлукавіших, найзамаскованіших судових викрутів, щоб з'ясувати істину. Б'яншон сидів мовчки, холодний і незворушний, як людина, сповнена рішучості мужньо витерпіти тортури до кінця, але в душі він бажав дядькові розчавити цю жінку, як гадюку, — таке порівняння навіяла йому довга сукня маркізи, її гнучке тіло, витягнута шия і плавні рухи.

— Так от, добродію, — знову озвалася маркіза д'Еспар, — хоч я й не хотіла б здатися вам егоїсткою, яка думає тільки про власну вигоду, але я страждаю надто давно і хочу, звісно, щоб справу розглянули якомога скоріше. Чи можу я сподіватися на швидкий і сприятливий результат?

— Пані, я зроблю усе від мене залежне, щоб завершити справу без зволікань, — сказав Попіно тоном найщиріцюї приязні. — Чи відомі вам причини, якими керувався маркіз д'Еспар, пориваючи з вами? — запитав він, глянувши на маркізу.

— Так, добродію, — відповіла вона, зручніше вмощуючись і збираючись почати заздалегідь підготовлену розповідь. — На початку тисяча вісімсот шістнадцятого року пан д'Еспар — а його ставлення до мене протягом трьох попередніх місяців цілком змінилося — запропонував мені переселитись у свій маєток, неподалік Бріансона, не зваживши на моє здоров'я, для якого тамтешній клімат дуже шкідливий, не рахуючись із моїми звичками, Я відмовилась. Тоді він став звинувачувати мене в різних гріхах — і так несправедливо, що вже відтоді я засумнівалася, чи