Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

Увечері я зателефонував Олесі й домовився про зустріч. За годину до зустрічі вона подзвонила й сказала, що нікуди не хоче виїжджати з дому. Словом, запросила мене до себе на чай і на секс. Сказала, звісно ж, тільки про чай. Та мені й так усе було зрозуміло. Це мене тішило. Аякже – «бабський магніт»!

От тільки що в мені знаходять жінки, не розумію. З дитинства я мав погану зачіску і з кожним роком я нею все менше задоволений. Моє обличчя ніколи не виражає тих емоцій, які я переживаю. Я не ношу дорогого одягу, я некомпанійський і здебільшого намагаюся побути на самоті. Великі компанії мене дістають. Але для багатьох жінок я знахідка. І це мене влаштовує.

Отож, я під’їхав за вказаною адресою й подзвонив у двері. Мені ніхто не відчиняв. Я постояв пару хвилин і подзвонив іще. Нарешті з іншого боку дверей почулися легкі й квапливі кроки. Клацнуло пару замків, двері відчинилися. На мене дивилася та сама навіжена дівчина з великими грудьми й цього разу з кумедною зачіскою. Вона запросила. Я зайшов.

Роззирнувсь і, правду кажучи, не дуже зрозумів, що вона робила в клубі. У її квартирі не було нічого, що б нагадувало клубне життя, жодної кислотної речі. Навіть натяку. На ній була легка кофтинка, вузькі джинси, які не давали їй навіть нормально дихати, і хатні капці з двома песиками на носках. Квартира була невелика. Кухня, ванна й кімната, у якій спала Олеся. Вона запросила мене в кімнату, і ми сіли на складений диван.

– Може, вип’ємо? – гостинно запропонувала Олеся.

– Із задоволенням, – погодився я. – Я люблю пити.

– Вино, коньяк? У мене є смачний коньяк для тебе.

– Для мене?! – здивувався я й погодився на коньяк.

Вона пішла на кухню за пляшкою і на ходу щось мені розповідала. Я в цей момент роздивлявся її книги на полицях. Здебільшого там стояла філософія. Було трохи й художніх книжок. Я ліг на диван і став гортати Ніцше.

– О, ти вже ліг, – мовила Олеся.

– Це нічого, що я взяв книжку?

– Ні-ні. Я принесла пляшку «Старого Кахеті». Наливай.

– Без проблем, – сказав я. – До речі, «Старий Кахеті» – мій улюблений коньяк.

Я підвівся, налив коньяк і підняв келих. Олеся увімкнула програвач. То був Бах. Від несподіванки я ледве не впав з дивана.

– Давай за філософію.

– За філософію?

– Так, за неї.

– Ну, добре. Філософію я люблю. За філософію, – сказала вона трохи збуджено й цокнула об мій келих.

«А ця дівчина вміє пити», – подумав я.

– Любиш філософію, Олесю?

– Так. Я магістр філософії.

– Вибач, але я не знаю жодного філософа, якому б подобалася клубна музика чи хоча б розпивання алкоголю в гламурних клубах. Я вже встиг помітити, що у твоїй квартирі немає нічого такого, що б свідчило про твою любов до діджеїв чи «диц-диц»-життя.

– А я тоді в клубі тільки тому з тобою й познайомилася, що ти аж ніяк не схожий на клубного хлопця. Я ненавиджу клуби й люблю філософію. Просто в університеті я вивчаю проблематику людських уподобань. Досліджую все це. У тому клубі я була вже разів двадцять. І весь час натрапляла тільки на гопників і дебілів. Справжнього тусера мені так і не вдалось зустріти. А коли я побачила тебе, то зрозуміла, що мій дослід провалився остаточно й що мене розкрито…

– Що значить розкрито?

– А те значить, що по мені видно, хто я така насправді. Видно, що я нічого не шарю в цій музиці і в цих людях. Я навіть не танцювала, соромилась. От мої подружки, з якими я туди ходила раніше, ті люблять танцювати. Хоч і вони не тусовщиці. Розумієш? Їм би так прийти, потанцювати, закинути в себе ЛСД… А мені була потрібна людина досвідчена. Вони пробували знайти таку людину… Та що з цього вийшло – сам бачиш.

– Ну так, навпроти тебе сиджу я.

– Та я б не сказала, що це погано… Швидше добре.

Вона сказала це і якось боязко й коротко мене поцілувала. Чи в ніс, чи в губи.

– Вип’ємо ще? – спитав я, взявшись за пляшку «Старого Кахеті».

– Залюбки, – відповіла Олеся й поклала руку на мою ногу. – А що ти робив у клубі?

– Майже те, що й ти. Схотілося нових вражень. Схотілося зрозуміти, що ти відчуваєш, коли бачиш тих людей зблизька. Так, наче вони ніж, а я тіло. І вони встромляються мені в живіт, прокручуються навколо власної осі й переміщуються в той бік, що ближчий до серця. Ось це я й хотів відчути, Олесю.

– Нам треба було познайомитися раніше. Тоді я б не мучила ні себе, ні подруг, а особливо Катрусю.

– А чому «особливо Катрусю»? – спитав я.

– А тому що інші подруги не завжди відгукуються на мої прохання. А от Катруся дуже добра до мене й відмовити не може. Тиняється зі мною і моєю філософією.

– То вона теж твоя «піддослідна»?

– Швидше «ні», аніж «так». Я до неї дуже звикла. Мені здається, що я знаю її стільки, скільки знаю світ. Ми з нею надзвичайно близькі. Ми навіть народилися в один день. Уяви! Вона народилася на початку першої ночі, а я о дванадцятій ночі. Через добу. Ледь-ледь умістилися в один день. Ще б хвилин десять – і все. Записали б наступним числом. А так вийшло кльово. Ми в дитинстві часто думали: от народилися ми в один день – в один день і заміж повиходимо, два весілля справимо як одне… Та нічого не вийде… Вона скоро виходить заміж за Борюсика. А я от…

– Він тобі не подобається? – перебив я.

– Якщо чесно – ні. Він слинько й дуже ревнивий. Часом мені здається, що коли Катерина не з ним, то він завжди думає, що вона його зраджує.

– А ти знаєш, що зрада починається в голові, потім у серці, а вже потім… Це в кого як… Можна зраджувати, перебуваючи навіть поряд. Секс – то вже кінець, виплеск гормонів. І невідомо, що болючіше – зрада в серці чи секс. Ні, ясна річ, коли ти займаєшся з людиною сексом, ваші душі переплітаються… У половині випадків – це точно… Слід лишається, але ти пам’ятаєш той слід лиш до смерті тіла… А потім усе зникає. Він розвіюється, як кокаїнова доріжка на вітрі.

– Ніколи не думала, що є зрада на рівні емоцій, –