Священна книга гоповідань - Павло Петрович Коробчук

МакДоналдз як тамбур

Осінній ранок стояв жовтий і шелестливий. Вітерець шугав над землею вільно, як на другий день створення світу. Все було вкрито калюжами після дощу, навіть ховрашки та ягнята.

Люди ходили в шарфах та арафатках, щоб не заразитися від невідомого пішохода коханням повітряно-крапельним шляхом.

І-раз вийшов на зупинку біля школи, на місце, де вони зазвичай збиралися тусою в трудові будні та трудові вихідні. Зрештою, для Іванів та їхніх корешів різниця між відпочинком і активністю давно стерлася: коли ніде не працюєш – ти постійно чимось зайнятий.

Він сів, як завжди, на спинку лавки, поставив ноги на дерев’яне сидіння. Поза, в якій сидів Іван, важлива – вона буде останнім незначним чинником, через який гопник буде вагатися – бути зі своєю коханою чи не бути. Але про це – згодом.

Дістав із правої кишені телефон і почав клацати, з лівої кишені дістав насіння і теж почав клацати. Гопівство починається з клацання, тож якщо ти сидиш перед екраном телевізора й клацаєш пультом – твій майбутній внутрішній гопник уже поруч, він уже облизує тобі вухо.

Поруч з Іваном йшла, зупинилася і стала церква. Тепер вона окопалася біля нього, через дорогу, і підморгує золотавими банями, як волога жінка, мовляв, увійди в мене, буде тобі й примирення, й проща, і катарсис.

Але І-раз на такі заманухи не реагує, бо в його розумінні – саме церква і є найбільшим гопником. Саме вона найбільше нагріває людей на гроші, причому робить це приховано, підло. Натомість люди отримують оманливе відчуття спокою і примирення, яке насправді можна відчути і в тамбурі поїзда, і в МакДоналдзі. Бо відчуття спокою – це лише фрілансова діяльність мозку, а не вплив хрестів чи ікон. Карочє, МакДоналдз – не галіміше за церкву, рішив І-раз. А церква – не прикольніша за тамбур.

І-раз, наприклад, теж надає відчуття спокою тим школярам, яких він кришує. Йому що, вважати себе релігійною установою?

церквочка з виходом

З церкви саме виходили люди, закінчилася служба. У церкві всьо – не в дружбу, а в службу, знову припав на умняк Іван.

Натовп, на дві третини вдягнений у хустки, вийшов з-під будівлі з золотавими банями і неспішно перейшов пішохідний перехід. Люди сумирно проникали у провулки і зникали, ніби пальці релігійного фанатика у своїй бороді.

Прямо перед І-раз, біля зупинки, одна із захустованих жінок почала перекладати щойно куплені в церкві свічки собі в сумочку. Вона нахилилася і не помітила перед собою одну з тих калюж, яку скинув з неба їхній Бог. Дівчина зашпорталася в сумочці, спіткнулася, ойкнула і ледь-ледь утрималася на ногах, але з сумки повипадала безліч дрібничок. Цю жінку треба було бачити – вся в темному, в тендітних пальчатах, з чорним хвилястим волоссям під хусткою, сконцентрована на своїх думках, з чіткою траєкторією ходи – і раптом у певну секунду розсипається, ніби кошик з чорницями.

І-раз у момент її падіння рефлективно підірвався з місця і – кабанчиком до неї. Але це не був порив джентльмена, який рине врятувати леді, що потрапила в незграбну ситуацію. Навпаки, у ньому спрацював внутрішній гопник Павлова – все, що не так лежить, треба брати. В сенсі, брати не дівчину, а предмети, що випали з сумочки.

Він підійшов до неї і нахилився, типу допомогти їй збирати речі, а насправді, щоб намутити собі якийсь проїзний там, біжутерію. На крайняк, пару свічок, думав Іван, буду салабонам уставляти.

Серед усієї дрібноти І-раз зауважив її паспорт, який теж випав. Паспорт розгорнувся, і вітерець розтріпував його сторінки. Іван випас вкладену маленьку фотографію мужчини – в чорній рамочці з чорною навскісною смужкою в правому нижньому кутку. Під фотографією було вказане прізвище – Костенюк.

Скопитився, подумав І-раз. Сам дебіл, подумав Костенюк у відповідь.

Також І-раз помітив мобілу. Він різко й непомітно підняв її, поки дівчина роздивлялася навкруги в пошуках предметів. За мить телефон опинився у нього в кишені, дівчина нічого не зауважила. Навпаки, вона дякувала за те, що він їй допомагав. Але в її голосі відчувалося щось сумовите.

І-раз вкурив, звідки цей сум. У нього в голові збіглися кілька обставин: вона була вся в чорному, з чорною хусткою на голові, плюс фото з навскісною смужкою, плюс поминальні свічки, плюс церква. У неї помер батько – чоловік з прізвищем Костенюк.

Проте Іван – гопник у розквіті сил. Будь-яка нажива йому важливіша, ніж емоції людей. Будь-який віджатий ніштячок наближає його до агрегатного стану Будди. Будь-яка вдало провернута мутка бадьорить, як маска з огірків бадьорить обличчя красуні.

Після цього причинно-наслідкового шурхоту звивин про смерть Костенюка, про жалобу дівчини, про те, що вона у ці тяжкі дні, до всього поганого, ще й впала в калюжу і тепер сидить і збирає все своє пустопорожнє барахло…

Він вчинив згідно зі своїм умовним хуліганським кодексом честі.

Іван навіть не подумав віддати мобільник.

Адже крадіжка телефона пройшла м’яко – нікому не завдано емоційних негараздів. Навпаки – Іван допоміг їй, вони зібрали документи, візитівки, паспорт, жуйки, прокладки, туш, помаду, ключі, таблетки, люстерко, горіх, що там ще буває в жіночих сумочках?

Навіть газовий балончик, який відкотився найдалі, Іван з особливою уважністю витер серветкою і віддав дівчині.

У цю мить І-раз уперше поглянув на її обличчя!

Чому він цього не зробив раніше?

Де він був у ці останні хвилини?

Чьо ти тупиш, кент?

Вона була чарівною. Її витончені риси пашіли рум’яно, ніби на щоках квітнули макові поля, а поруч валялися розкумарені й вбиті торчки.

В очах було щось тривожне, заворожливе і загадкове. Який ботан здатний розшифрувати цю головоломку, на якій Чукотці мешкає шаман, що розгадає цю містику?

Брови були подібні на двох тужливих птахів, що умиротворено кружляють над пустирами за спальними районами міста.

Пухкі губи, як найгрізніші кримінальні авторитети, – вимагали, шантажували і погрожували.

Ця далеко не церковна сексапільність збивала з ніг, збивала з корташів.

У Йвана на кілька секунд зупинилися серце, дихання і весь обмін речовин в організмі.

Він ледь не впав у калюжу сам. Але навіть пошкодував, що стримався від повного розслаблення. Бо захотів, щоб вона підняла його, ніби одну зі своїх дрібничок, поклала в сумочку і носила