Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері
Але насправді ця ілюстрація мене не зачепила. Художник не вловив повністю того, що я вклала у вірш. Тедді впорався би краще… Тедді вправляється у своїх вміннях у Школі дизайну. А Вега все так само яскраво сяє щоночі. Цікаво, чи думає він про мене, коли бачить її? Цікаво, чи він взагалі її бачить… Мабуть, електричне освітлення на вулицях Монреалю затьмарює її. Певно, він часто бачиться з Ільзою. Жах як добре, що вони знають одне одного у тому величезному місті незнайомців.
26 листопада 19…
Сьогоднішній листопадовий вечір чарівний — м’який як літній і затишний як осінній. І весь вечір я сиділа у висхлому озерці і читала. Тітка Елізабет переконана, буцімто це найжахливіше місце, в якому тільки можна сидіти, й каже тітці Лаурі, що її лякає мій хворобливий потяг до того озерця. Особисто я не бачу в цьому анічогісінько хворобливого. Це казкова місцинка, чарівливі дикі пахощі якої вітри-блукальці розносять по всьому Чорноводдю. Там так тихо і спокійно, серед старих надгробків — невеликих зелених пагорбків з крихітним листям папороті, вигравіюваним на них. Під цими надгробками спочивають чоловіки та жінки, які жили в домі, в якому тепер живу я. Вони також у свій час перемагали та зазнавали поразок, але зараз і їхні перемоги, і поразки — все забуте й неважливе. Тут я ніколи не почуваюся дуже захопленою чи дуже засмученою. Тут усі речі позбавлені того, що здатне ятрити душу. Я люблю ті старезні піщаникові плити, особливо плиту на надгробку Мері Муррей з її славнозвісним «Я тут залишусь». У цей вислів, вигравіюваний на надгробку, її чоловік вклав усю гіркоту отрути, що її приховував за життя. Його могила розташована поряд з її, і я переконана, що вони давно пробачили одне одному. І напевно вони часом приходять сюди, тримаючись за руки, у місячному сяйві, дивляться на цей напис і сміються з нього. Лине час, і він усе більше тьмяніє та вкривається лишайниками, позбутися яких кузен Джиммі уже навіть не сподівається. Не за горами вже той час, коли напис перетвориться на рудувато-зеленувато-сріблясту мазанину на старому червоному камені.
20 грудня 19…
Сьогодні сталося дещо надзвичайне. Відчуваю приємний дрож по всьому тілу… Мою новелу «Без вини винний» надрукували у «Медісонс»!!!!!! Так, це заслуговує на кілька знаків оклику, щоб підкреслити. Якби не пан Карпентер, я б навіть написала це курсивом. Курсивом!.. Ні, я вже радше послуговуватимусь великими літерами. Складно домогтися, щоб тебе надрукували у «Медісонс», кому як не мені про це знати! Хіба не я надсилала їм свої твори знову і знову, а у відповідь отримувала відмову за відмовою? І зараз переді мною несподівано прочинилися двері. Те, що мене надрукували у «Медісонс» — це ясний і чіткий знак, що я вже десь на підході до альпійської вершини. Редактор був навіть настільки ласкавим, щоб відписати мені, що моя новела чудова! Приємний чоловік.
У листі також був чек на п’ятдесят доларів. Скоро я вже навіть зможу повернути тітці Рут і дядькові Воллесу ті гроші, які вони витратили на моє навчання у Шрусбері. Тітка Елізабет як завжди поглянула на чек з підозрою, однак уперше не спитала, чи я впевнена, що банк справді виплатить мені ці гроші. Добрі блакитні очі тітки Лаури запроменіли гордістю. Очі тітки Лаури завжди саме променіють. Вона справжня вікторіанка. Очі едвардіанців можуть блищати, сяяти, горіти, але вони ніколи не променіють. А інколи я хочу бачити саме променисті очі… особливо коли вони променіють у відповідь на мій успіх.
Кузен Джиммі каже, що, на його думку, «Медісонс» вартує всіх журналів янкі, разом узятих.
У Діна Пріста я також спитала, чи до вподоби йому «Без вини винний». Якби ж він відповів ствердно! Він ніколи не схвалює написаного мною. А я, здається, майже прагну змусити його схвалити. Я відчуваю, що лише його оцінка є справедливою і адекватною, окрім оцінки пана Карпентера.
До речі про Діна. Якимось загадковим чином він примудряється молодшати замість ставати старшим. Усього декілька років тому він видавався мені глибоким старцем, а зараз здається лише літнім. Якщо продовжуватиме в тому ж дусі, скоро стане зовсім молодим. Гадаю, так стається через те, що я починаю розумово дорослішати і вже сприймаю його трохи інакше. Тітці Елізабет наша дружба не подобається сильніше, ніж будь-що у світі. У неї стійка неприязнь до всіх Прістів. Але, якщо бути відвертою, я навіть не уявляю, що б робила без Дінової дружби. Це одна з найяскравіших окрас мого життя.
15 січня 19…
Сьогодні вітряно. Всю минулу ніч я лежала без сну через відмови, які спіткали чотири моїх рукописи. Ці свої твори я вважала особливо гарними. Як і казала панна Роял, я почуваюся повною ідіоткою через те, що не поїхала з нею до Нью-Йорка, коли мала таку можливість. О, тепер я чудово розумію немовлят, які завжди плачуть, прокидаючись уночі. Як часто мені теж хочеться так вчинити… У такі миті мою душу гнітить абсолютно все і ніщо не в змозі мене розрадити. Я весь ранок була похмура і засмучена і чекала надходження пошти як єдиного рятунку від лютого невдоволення собою. Пошта — це завжди захопливе очікування й невідомість: що надійшло цього разу? Лист від Тедді? Листи від нього завжди найдужче зігрівають душу. Жаданий тонкий конвертик із чеком? Красномовний товстий конверт із іншими відмовами? Черговий набір хвилюючих Ільзиних карлючок? Виявилось, нічого подібного. Всього лише лист «від кузини Бейли Грант з Гусячого Ставу», яка обурена тим, що я нібито «вставила» її у своє оповідання «Шкідливість звички», тоді як сюжет схожий насправді на багато інших оповідань канадських авторів. Саме сповнений докору лист кузини я й отримала сьогодні. Вона пише, що я «мала б пощадити почуття старого друга, який завжди бажав мені добра».
