Буфонада, або Більше не самотні - Курт Воннегут
— Люди з покоління наших прадідів змішалися б з нашим поколінням, коли ми ще були молоді, — говорив я, — і з усіма поколіннями між нами. Звучали б оголошення про прибуття і відправлення потягів. Дядько Алекс відбував би на свою шпигунську роботу в Балтиморі. Ти б повертався додому після першого курсу в Массачусетському технологічному інституті.
І ще б там була ціла купа родичів, які б спостерігали, хто приїжджає, хто від’їжджає, і ще чорношкірі носили б баґаж і начищали черевики.
• • •
— Час до часу в моїй опері, — продовжував я, — сцена ставала б сіро-коричневою від військових одностроїв. Це була б війна.
А потім все б знову яснішало.
• • •
Коли літак злетів, мій брат показав мені фраґмент наукового апарата, який він із собою захопив. То була фотоелектрична секція, під’єднана до маленького магнітофона. Він націлив електричне око на хмари. Воно сприйняло блискавичні спалахи, невидимі для нас у сяйві дня.
Потаємні спалахи записувалися на магнітофон як щиглі. Ми також могли чути ці щиглі — у крихітному навушнику.
— Ота-он гаряча, — оголосив брат. Він вказав на далеку купчасту хмару, яка виглядала, як гора збитих вершків.
Він дав мені послухати щиглі. Спершу були два короткі, потім тиша, потім три короткі, потім знову тиша.
— Як далеко від нас ця хмара? — запитав я.
— Та, мабуть, милях у ста, — відповів він.
Я подумав, як прекрасно, що мій старший брат так легко вміє розкривати таємниці на такій великій відстані.
• • •
Я закурив сиґарету.
Бернард кинув курити, бо важливо, аби він прожив якомога довше. Йому ще треба виростити своїх двох маленьких хлопчиків.
• • •
Так, і поки мій старший брат встановлював контакт із хмарами, розум, який мав я, почав придумувати сюжет цієї книжки. Це історія про спустошені міста і духовний канібалізм, про кровозмішення, про нелюбов, про смерть і все таке решта. Тут описані я сам і моя красуня-сестра у вигляді монстрів, і все таке решта.
Це цілком природно, адже я придумав усе дорогою на похорон.
• • •
Це історія про жахливо старого дідугана серед руїн Мангеттена, розумієте, де майже всі загинули від загадкової хвороби, названої «Зелена смерть».
Він живе там зі своєю неписьменною, рахітичною, вагітною маленькою онучкою на ім’я Мелоді. Хто він такий насправді? Гадаю, що він — це я, котрий експериментує з похилим віком.
А хто така Мелоді? Спершу я думав, що вона — усе, що залишилося в моїй пам’яті про сестру. Тепер я гадаю, що вона — це те, яким я відчуваю себе, коли експериментую з віком, усе те, що залишилося від моєї оптимістичної уяви, моєї творчої природи.
Гей-го.
• • •
Старигань пише автобіографію. Він розпочинає її словами, що їх, як навчив мене покійний дядько Алекс, має вживати кожний релігійний скептик як Прелюдію номер один до своєї вечірньої молитви.
Ось ці слова: «Тому, кого це стосується».
Розділ 1
Тому, кого це стосується:
Весна. Наближається вечір.
Дим від вогнища, на якому готується їжа, на терасі вестибюля хмарочоса Емпайр стейт білдінґу пливе над айлан-товими джунґлями, на які перетворилася 34-та вулиця.
Тротуар біля підніжжя цих джун-ґлів увесь порепаний примхливими візерунками й тріщинами від морозів і коріння дерев.
У джунґлях є невеличка просіка.
У цій просіці, на тому, що колись було
сидінням таксі, сидить синьоокий, білошкірий, старий чоловік з квадратною щелепою, два метри на зріст і сто років від роду.
Цей чоловік — я.
Мене звати доктор Вілбур Нарцис-11 Свейн.
• • •
Я босий. На мені багряна тога, зроблена зі штор, які знайшлися серед руїн готелю «Американа».
Я колишній президент Сполучених Штатів Америки. Я був останнім президентом, найвищим на зріст президентом і єдиним президентом, який розлучився з дружиною, перебуваючи на посаді в Білому домі.
Я мешкаю на першому поверсі Емпайр стейт білдінґу разом зі своєю шістнадцятирічною онукою, Мелоді Іволгою-2 фон Петерсвальд, і її коханцем, Айседором Аґрусом-19 Когеном. Увесь будинок перебуває в розпорядженні нас трьох.
Наша найближча сусідка мешкає на відстані в півтора кілометра від нас. Я щойно почув, як прокукурікав один з її півнів.
• • •
Наша найближча сусідка — Віра Бурундук-5 Заппа, жінка, яка любить життя і дає собі з ним раду краще від усіх, кого мені довелося знати. Вона сильна, добра, працелюбна фермерка трохи за шістдесят. Фігурою вона нагадує пожежний кран-гідрант. Вона тримає рабів і дуже добре до них ставиться. Вони з рабами вирощують корів, свиней, кіз, а також кукурудзу й пшеницю, фрукти й виноград уздовж берегів Іст-Рівер.
Вони побудували вітряк, щоб молоти зерно, винокурню, щоб гнати бренді, коптильню — і все таке решта.
— Віро, — сказав я їй якось, — якби тільки ти написала нам нову Декларацію незалежності, ти б стала Томасом Джефферсоном нашого часу.
• • •
Я пишу цю книжку на фірмовому папері школи водіїв «Континенталь», три коробки з яким Мелоді й Айседор знайшли в комірчині на шістдесят четвертому поверсі нашої домівки. А ще вони знайшли дванадцять дюжин кулькових ручок.
• • •
Відвідувачі з материка тут рідкість. Мости провалилися. Тунелі зруйновані. Кораблі до нас не ходять, бо бояться пошесті, яка охопила наш острів, так званої «Зеленої смерті».
Саме цій пошесті Мангеттен і завдячує своєю назвою — «Острів Смерті». Гей-го.
• • •
Нині я дуже часто це промовляю — «Гей-го». Це щось на подобу гикавки. Я надто довго живу.
Гей-го.
• • •
Сила тяжіння сьогодні дуже невелика. В результаті я маю ерекцію. Усі чоловіки мають ерекцію в такі дні. Це автоматичний наслідок майже-невагомості. У більшості випадків ерекція не має жодного стосунку до еротичності, тим більше в житті чоловіка мого віку. Просто гідравлічний казус — результат сантехнічних непорозумінь, і більше нічого.
Гей-го.
• • •
Сила тяжіння сьогодні така мала, що мені здається, ніби я міг би легко збігати на дах Емпайр стейт білдінґу з кришкою люка в руках і жбурнути її аж у Нью-Джерсі.
Цим би я, безперечно, побив рекорд Джорджа Вашинґтона, який запустив срібний долар через
