Мауглі - Редьярд Джозеф Кіплінг

про свої корзини, наповнені зерном, і високі ціни на хліб, гострі ікла Хаті підкопували ріг глиняної хатини і розривали обмазаний коров'ячим гноєм лозовий засік з дорогоцінним зерном. Після того як виявили цю пропажу, брамін вирішив, що надійшла його черга сказати своє слово. Та марно він молився своїм богам. Можливо, говорив брамін, жителі села, самі того не знаючи, образили яке-небудь божество Джунглів — адже всі Джунглі проти них, в цьому немає сумніву. Мешканці села відрядили посланця по ватажка одного з недалеких племен і ондів, малорослих мудрих чорношкірих мисливців — тих самих мешканців Джунглів, предки яких були найстародавнішим народом Індії і в давнину володіли всією країною. Потерпілі пригостили гонда всім, чим могли; він стояв на одній нозі з увіткнутими в жмуток чуприни двома-трьома отруйними стрілами, тримав у руках лук і напівзлякано й напівзневажливо позирав на заклопотаних селян і на їхні спустошені поля.

Селяни хотіли знати, чим вони накликали на себе гнів своїх старих богів і які треба принести жертви. Гонд мовчки взяв пагін карели — лози, що родить дикі гарбузи, — і перед очима червоного індійського божества заплів ним двері храму. Потім він махнув рукою в бік Канхівари і повернувся у гущавину, дивлячись, як Племена Джунглів ідуть своїм шляхом. Гонд знав, що лише білі можуть відвернути нашестя Джунглів.

Не варто було запитувати, що це означало. Дикий гарбуз ростиме там, де вони поклонялися своєму богові, і що швидше вони втечуть звідси — то краще.

Але не так-то легко залишити насиджені місця. І люди жили там, поки влітку знаходили таку-сяку їжу. Бони пробували збирати горіхи в Джунглях, але тіні з палючими очима підстерігали їх увесь час і з'являлися перед ними навіть опівдні. Коли селяни, охоплені страхом, утікали до своїх стін, вони бачили на стовбурах дерев, повз які проходили не більше п'яти хвилин тому, подряпини — сліди великих кігтистих лап. Що довше люди залишалися в селі, то смілішали дикі звірі і з ревінням бігали на пасовищах біля Вайнгунги. Жителі села не наважувались лагодити і заплітати проломи в стінах порожніх хлівів, їх доламували кабани, а повзучі рослини з вузлуватими стеблами пнулися услід за ними, простягаючи свої коріння на новозахоплену землю; а шорстка трава їжилася вслід за ліанами. Першими залишили село безсімейні. По всіх далеких і близьких місцях рознесли вони вісті про те, що село приречене на загибель. Хто може боротися проти Джунглів, говорили вони, або проти богів Джунглів, коли навіть сільська кобра залишила свою нору під смоквою?

Стосунки мешканців села з навколишнім світом припинялися в міру того, як вужчали і зовсім зникали протоптані стежки. І, слухаючи, як сурмить уночі Хаті з синами, селяни, нарешті, перестали хвилюватися: їм нічого було втрачати. Землю і насіння — все в них забрали; навколишні поля вже змінювали свої обриси, і настав час звернутися за допомогою до англійців у Канхівару.

За звичкою, жителі села не поспішали, а одкладали втечу з дня на день, поки їх застали перші дощі. Драні покрівлі протікали, на пасовищах стояла вода, і після літньої спеки забуяла зелень. Тоді знялися всі: чоловіки, жінки і діти брели під густим дощем і все ж оглядалися, щоб кинути прощальний погляд на рідні оселі.

І коли остання сім'я з своїм скарбом вийшла за ворота, селяни почули, як за стінами падають крокви й очеретяні покрівлі. Люди угледіли, як на мить блиснув гладкий схожий на змію хобот, розкидаючи почорнілий очерет. Хобот зник — і знову щось затріщало, почувся крик. Хаті зривав покрівлі з хатин так само, як ви зриваєте водяні лілії. Раптом одна кроква ударила старого слона. Цього було досить, щоб Хаті напружив усю свою силу, — адже з усіх мешканців Джунглів найбільш схильний руйнувати розлючений слон. Брикнувши ногою, Хаті ударив по глиняній стіні. Розвалена глина, змішуючись з дощовою водою, потекла жовтими потоками. Старий слон ревів і метався вузькими вулицями, то ліворуч, то праворуч навалювався на хатини, трощачи двері й збиваючи карнизи. А позад Хаті, як і тоді на полях Буртпора, лютували його несамовиті три сини.

— Джунглі поглинуть ці шкаралупки, — пролунав спокійний голос серед руїн. — Треба взятися за зовнішню огорожу. — І змоклий під дощем Мауглі зіскочив із стіни, що похитувалася, мов стомлений буйвол; по голих плечах і руках хлопчика стікала вода.

— На все свій час, — крикнув Хаті. — О, мої ікла були червоні в Буртпорі! До зовнішніх стін, діти! Головою! Всі разом! Починайте!

І всі четверо вдарили разом. Зовнішня стіна похитнулася, тріснула і повалилась. Онімілі з жаху селяни побачили в проломі вимазані в глину голови руйнівників. Тоді люди кинулися вниз долиною, не маючи ані притулку, ані їжі. А в їхньому селі все крушилось, топталося, ламалось і руйнувалося до останку.

Через місяць те місце вбралося ніжною зеленню. А коли ущухли дощі, там, де півроку тому чорніла зорана земля, в усій своїй красі розкинулися буйні Джунглі.

ПІСНЯ МАУГЛІ ПРОТИ СВОЇХ ОДНОСЕЛЬЦІВ

За образу, за кривду й безглузді погрози Напущу я на вас невідчепнії лози! Стріхи зникнуть під ними, І крокви впадуть, І гіркою, гіркою карелою Двори поростуть! Біля ваших воріт завиватиме звір. А у житницях ваших повисне вампір! І змія невсипуща Сяде стражем на під, І на вашому ложі гіркої карели Вистигатиме плід! До схід місяця ждіте моїх посланців — Ви почуєте пісню незримих бійців! Лютий вовк тепер буде У вас в пастухах. І насіння гіркої, гіркої карели На ваших ланах!