Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Звичайно. Він гарно виглядатиме під цим парканом.

— Так! Саме там!

Поверталися швидкими кроками, бо було холодно й незатишно. Випало трохи снігу, але не так багато, щоб укрити брудні вулиці.

У саду білі латки зберігалися, захищені від вітру, але тут, на Саській, сніг не затримувався. Якщо якійсь сніжинці вдавалося не розтанути від доторку до чиєїсь куртки чи на даху автомобіля, її підхоплював вітер і кружляв із нею, аж доки та не зникала.

— Завтра йду збирати гроші для Оркестру, — сказала Лінка.

— Що таке?

— Ну, для Великого Оркестру Різдвяної Допомоги, знаєш, де червоні сердечка…

— А-а-а… Я й забув, що це завтра.

— Мені треба про це написати. До нашої газети.

— Оце маєш. Я гадав, що ти фотографуєш, а не пишеш.

— Я раніше теж так думала, але відтоді писання мене захопило. Зрештою, це ж можна поєднувати. А Оркестр — цікава тема. Може, підеш зі мною?

— Не знаю, щиро кажучи, мені не надто хочеться стирчати на вулиці із цими сердечками весь день за такої погоди. А ти як туди потрапила?

— Я пригадала, що моя подружка з гімназії була в них волонтером минулого року. Виявилося, що цього теж піде. І вона мені пообіцяла позичити свій бейджик і скарбничку на дві години.

— А так можна робити?

— Гадки не маю. Але ми з нею досить схожі.

— Ну, так чи сяк, для мене бейджика немає, — мовив Лукаш із полегшею. — Збирай собі спокійно, роздавай сердечка…

— Узагалі ця подружка йде із хлопцем… — Лінка почервоніла. — Тобто зі знайомим, але він лише за компанію. Мені теж не хочеться самій.

— А твоя сестра не може піти з тобою?

— Каська? Не може, — звісно, із нею їй так і не вдалося поговорити. — А я гадала, що ти полюбляєш прогулянки… — спробувала пожартувати Лінка. Вона була здивована. Їй здавалося, що Лукаш нею цікавиться, і навіть, якщо вона сама не планувала нічого серйозного, то принаймні цим можна було скористатися, щоб не йти самій. А тут виявляється, що Лукашеві зовсім не залежить на ній, заради Лінки він не збирався відмовлятися від домашнього затишку…

— Ну, не ображайся. У мене немає ані бажання, ані часу. У неділю я однаково зайнятий. Крім того, не люблю натовпу. І ніяка це не прогулянка, гуляти треба тут, — показав він на вулицю Захисників, яку вони саме перетинали.

— Але ж ми можемо збирати гроші й тут, ніхто нам цього не заборонить, — вона спробувала востаннє його переконати, хоча й відчувала, що цього разу Лукаш не поступиться.

— Яка ж ти вперта. Але навіть таким упертюхам не завжди щастить. Я справді не можу.

* * *

Лінка вийшла з дому, сповнена енергії й сподівань, що цей день подарує їй не лише класний репортаж. Сподівалася, що їй вдасться передати свій ентузіазм перехожим, а ті, у свою чергу, не залишаться байдужими до потреб маленьких пацієнтів. І от тепер вона стояла перед «Сезамом», розтираючи закляклі долоні. Юлька залишила її тут і зникла зі своїм хлопцем, за дві години вони мали зустрітися на цьому місці. Лінка вирішила поки що не фотографувати, а зосередитися на збиранні грошей, адже це було найважливіше. Вона усміхалася перехожим, проте не завжди зустрічалася з відповідною реакцією. Дехто кривився. Якийсь чоловік визвірився на неї.

— Я ж уже дав! — гаркнув він.

А коли Лінка підійшла до якоїсь приємної на вигляд літньої пані, то почула:

— Безсердечні ви злодюги! У мене пенсія копійчана, а ця ще тут ходить і гроші видурює. А мені навіть на ліки бракує! А той собі палаци за наші гроші будує! — плюнула під ноги й пішла, бурмочучи.

Добре, що принаймні більшість людей давали кілька монет або й банкноту, а Лінка за це вручала їм червоні сердечка. Та попри все було холодно, похмуро, і дівчина швидко втомилася. Вона мріяла про каву й із сумом глянула на спокусливу «Green Coffee». За півгодини Лінка радісно побігла в бік кав’ярні. «Я працюю, займаюся благодійністю, то й заслужила каву», — подумала дівчина.

Не лише їй спало таке на думку: у кав’ярні юрмилися люди із сердечками, приклеєними до курток і торбинок. Якийсь хлопець собі навіть на лоба наклеїв одне. Атмосфера Оркестру передавалася всім, не дивно, що кожного року вдавалося зібрати такі значні кошти. Лінка дивом знайшла місце біля стійки, яке виявилося вільним лише тому, що було розраховане на одну особу. Вона насолоджувалася своєю кавою-лате. Ледь не торкалася обличчям поверхні запашного напою, відчуваючи, як паруюча кава зігріває їй носа. Лінка захоплено вдихала аромат свіжозавареного еспресо, який пробивався крізь солодкавий запах пінистого молока. Ах… Заради таких моментів варто жити! Раптом за вікном краєм ока угледіла двох дівчат її віку. Вони стояли біля вітрини кав’ярні, відвернувшись боком. Лінки не бачили. Одна тримала скарбничку для грошей. А друга… Як таке могло статися? Вона намагалася щось витягнути зі скриньки. Може, якусь банкноту, застряглу в щілині? Нарешті їй це вдалося, дівчина швидко заховала гроші до кишені й дівчата, сміючись, зайшли до кав’ярні.

Купили собі каву одну на двох і стали біля бару, бо більше ніде не було вільних місць. Лінка обурилася. Вони обікрали Оркестр! Розуміла, що треба щось зробити, але що саме? Дівчата були високі, може й старші за неї, і вже точно сильніші. До таких годі підійти, бо ще неприємності будуть. До поліції теж не подзвониш, ніхто через такий випадок не приїде. А цих дівчат вона однаково не знає. Усе марно. Лінка втішала себе, що їм напевне бракувало грошей на каву, на заможних ці дівчата явно не скидалися. Намагалася роздивитися прізвище на бейджику, але вони стояли задалеко. Лінка ще трохи подумала, допила свою каву й вийшла з кав’ярні. Її гарний настрій де й подівся.

— Звичайно, трапляються крадіжки, — відказала Юлька, коли Лінка переповіла їй цю історію. — Минулого року падав такий сніг, що картонні скриньки самі розпадалися, мабуть, дехто цим скористався…

— Може, треба було щось зробити?

— Ти що, жартуєш? Якби ти була з якимсь хлопцем, то інша справа, можна було їх полякати, але ти сама казала, що вони не надто добре виглядали. Іноді краще не втручатися.

— Може й твоя правда.

Віддала Юлії бейджика й пройшлася пасажем, фотографуючи людей. Вона усвідомила, що це вперше робить типові вуличні знімки. Пані Юлія була б нею задоволена. Спершу Лінка поводилася обережно. Бо хіба можна фотографувати людей, не запитуючи згоди? Вона працювала на сильному зумі й не наближалася, найкраще було, коли люди взагалі не дивилися