Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло

— Коли, ну коли вже будуть подарунки? — знай допитувався Кай.

— Якщо ти був слухняним, то Миколай точно прийде, — запевнила його сестра. Глянула на годинника. Невдовзі сьома, отже, і Лукаш не забариться. І справді, за кілька хвилин у її кімнаті почувся дзвоник мобільного. Треба було діяти.

Лінка вийшла з вітальні трохи машинально, проте не забула зачинити двері й узяти подушку зі свого ліжка. Хвилиночку! А мішок? У неї не було мішка для подарунків! Витягла із шухляди мішок для сміття й квапливо запхнула туди подарунки, які лежали заховані в шафі. Спустилася долу, намагаючись не грюкнути дверима. Біля будинку на мопеді сидів Миколай у червоному вбранні. Побачивши його, Лінка, попри все, засміялася.

— Ти отак і їхав?

— А в якому одязі, по-твоєму, мав би їхати святий Миколай? — відказав Лукаш, аж променіючи святковим настроєм.

— Тримай, бо якщо Кай тебе таким побачить, то подумає, що настали скрутні часи! — простягла йому подушку, яку хлопець запхнув під шубу.

— Ну, тепер порядок. А мішок маєш?

Лінка подала йому мішок.

— Гм, схоже на мішок для сміття.

— Не нарікай, чудовий, стильний мішок із гарненькими шворочками!

— А що з тобою? Сталося щось? Ти плакала?

— Так. Я забила коропа й плакала від жалю. Мушу вже повертатися, а ти приходь хвилин за десять, окей? Не замерзнеш тут?

— Швидше спітнію, бо ти ще й подушку принесла! Плюс дев’ять градусів, нічого собі зимонька! Більше скидається на листопад якийсь. А із цим коропом ти, певне, пожартувала?

— Ні, аж ніяк. Молотком, просто по голові.

— А в тебе класно вийшло, — сказала вона пізніше, спускаючись із Лукашем униз, щоб попрощатися. — Кай так зрадів. Сказав, що заради такого святого Миколая варто бути слухняним. Ти просто природжений актор, супер!

— А тепер скажеш мені, що сталося? Чи це дуже особисте?

— Дуже особисте.

— А що ти на Новий рік робиш?

— Я? Нічого. А що мені робити?

— Ну, не знаю, ти схожа на таку, що її скрізь запрошують, а вона знай відмовляється.

— Не жартуй. Я мала зустріти Новий рік зі своїм хлопцем.

— The London boyfriend?

— Так, із ним. Але нічого не вийде.

— А що таке? Його не випустили з Англії? Він що, нелегальний іммігрант, і в нього проблеми?

— Ні. Просто за цей час він якось відбойфрендився.

— Он воно що. Мені дуже прикро. Чесно. Найгірше, що все отак, на свята… Дуже шкода, серйозно.

Найгірше, що Лінка знову розплакалася. Великі, важкі сльозини падали до калюжі.

— Агов, не плач так, дивися, ти дощ накликала!

Справді, знову ринув дощ. І раптом Лукаш її обняв.

Лінка відскочила мов попечена. Причому не тому, що його обійми були неприємні, а через те, що їй навпаки стало тепло й гарно. «Може, зі мною щось справді не те?» — подумала Лінка.

— Лукаше, ну чому життя таке жахливе? — пробелькотіла вона крізь сльози. — Мій хлопець купив мені під ялинку формочки для тістечок, а тоді сказав, що ми більше не зустрічатимемося… Короп мертвий, крім того мені немає де зустрічати Новий рік!

— Мої знайомі влаштовують вечірку, вважай, що тебе запрошено.

— Дякую, але, мабуть, мені не хотітиметься іти на жодну вечірку.

— Має бути навпаки! Бо якщо залишишся вдома, станеться справжня катастрофа. А твій хлопець, тобто, перепрошую, твій екс-хлопець точно не сидітиме сам і не цокатиметься із власним відображенням!

— Він не п’є, — пробубоніла Лінка в гігієнічну хусточку.

— То нап’ється, причому явно в якійсь класній компанії! Ти така наївна! Знаєш, як вони там гуляють? Я чув, що в Лондоні суперові вечірки.

Найгірше було, коли всі пішли спати. На столі залишилися червоні плями від супниці з борщем і один-єдиний нещасний вареник у полумиску. Біля ялинки — подертий кольоровий папір і забутий совок для сміття. Лінка сиділа на кухні сама й роздивлялася свої подарунки. Чимало книжок, але навіщо? На читанні вона однаково не в стані зосередитися. Навіть спробувала почати читати товстий, спокусливий норвезький детектив, та за кілька сторінок утямила, що плутає героїв і навіть не розуміє, кого саме вбили. Шовковий шарфик у трояндочки, мабуть, бабусин подарунок. Гарний, але для кого їй чепуритися? Ну, новий мобільний. За цей принаймні не соромно. Але з нього до Адріана вона більше не дзвонитиме. Усе марно.

* * *

Лінка йшла зустрічати Новий рік до Лукашевих знайомих, хоча краще б залишилася вдома. Настрою в неї геть не було. Так хотілося, щоб Адріан був поруч. Крім того, вона боялася, аби Лукаш не подумав, що коли вона дозволила запросити себе на Новий рік, то він може на щось розраховувати. Лінка не хотіла бути дівчиною, яка з одних обіймів потрапляє в інші так легко, наче то забава. Мама теж ішла кудись зустрічати Новий рік разом з Адамом. І з Каєм. «Що це за мода така, зустрічати Новий рік з дітьми?» — подумала Лінка. Краще б мама пішла на якийсь справдешній бал, а не сперечалася із сином у цю найкращу в році ніч. Проте мама виглядала задоволеною. Адам саме переглядав покупки: повну торбу феєрверків та петард. Тішився як мала дитина.

— У них великий сад, запустимо це все, Казику, от побачиш!

Причому невідомо, чиї очі дужче блищали — у дорослого, чи в дитини.

Мама щойно надягла свою допотопну сукенку. Вбирала її на всі вечірки.

— І як? — поцікавилася в доньки.

— Чудова, мамо, але здається, у мене дежавю…

— Що таке?

— Хіба минулого року ти не була в ній на Новий рік? І два роки тому?

— Так. І що з того? Хто сказав, що кожного року має бути інша сукня?

— Я пожартувала. Зрештою, я теж іду в тій самій, що й минулого року. От глянь.

Мама подивилася, а тоді сказала:

— Я взагалі не пригадую цієї сукенки.

— Ти ж сама мені її купила.

— Так отож. Це тобі доказ, що не варто виряджатися. Однаково ніхто не пам’ятатиме, у чому ти була.

— Ходіть уже! — гукнув Адам із-за дверей. — За десять хвилин виходимо!

Вечірка, на яку вони збиралися, була десь неймовірно далеко. Крім того, починалася вже о шостій. Усе через дітей, щоб ті не позасинали. Адам ще складав якісь продукти на кухні, а мама намагалася натягти на Кая куртку.

— А де тапочки? — запитала вона.

І в цю мить хтось подзвонив