Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Чому гніватися, пане? Ви поняття не маєте, що кажете! Думаєте, вбити Квериґ отак просто? Вона настільки ж хитра, наскільки й люта! Своєю нерозсудливістю ви лише розлютите її, й ціла країна страждатиме від її гніву, а ми ж уже стільки років про неї майже нічого не чули. Пане, з нею потрібно поводитися надзвичайно обережно, інакше горе невинним душам, котрі живуть навкруги! Чому, ви думаєте, ми з Горацієм так довго вичікували? Один неправильний крок, пане, — і наслідки будуть незворотні!

— Тоді допоможіть мені, сер Ґавейн! — крикнув солдат, уже не намагаючись приховати страху. — Разом покінчімо з цією загрозою раз і назавжди!

Сер Ґавейн спантеличено глянув на солдата, так наче на секунду забув, хто він такий. А тоді заговорив знову, вже спокійнішим тоном:

— Я не допомагатиму вам, пане. Вашому повелителеві я не друг, тому що боюся його темних мотивів. А ще боюся тієї шкоди, яку ви маєте намір завдати присутнім тут, хоча вони геть невинні, хай би в яку інтригу їх уплутали.

— Сер Гавейн, я повиснув між життям і смертю, наче муха в павутинні. Востаннє молю вас і, хоча я й не до кінця розумію суті справи, благаю задуматися, чому він прийшов на наші землі, якщо не для того, щоб учинити нам зло!

— Він пояснив зрозуміло, з яким завданням прибув сюди, пане, і хоча мене гнівлять його легковажні плани, ледве чи цієї причини досить, аби разом із вами підняти на нього зброю.

— Бийтеся, солдате, — сказав Вістан майже примирливо. — Бийтесь, і покінчімо з цим.

— Добродію Вістане, а чи буде якась шкода в тому, — раптом сказала Беатрис, — аби дозволити цьому солдатові покласти меча і поїхати з Богом? Там, на мосту, він розмовляв зі мною люб’язно. Можливо, він не погана людина...

— Якщо я зроблю так, як ви просите, пані Беатрис, він принесе вісті про нас туди, звідки приїхав, і не встигнемо ми й оком змигнути, як він повернеться з тридцятьма чи й більше солдатами. Тоді нас ніхто не помилує. І, зверніть увагу, він хоче погубити і хлопчину також.

— Можливо, він погодиться дати обітницю не зрадити нас.

— Пані, ваша доброта зворушує мене, — втрутився сивоволосий солдат, не відводячи погляду від Вістана. — Та я не такий негідник, аби нахабно використати це для своєї користі. Сакс каже правду. Відпустите мене — і я зроблю точнісінько так, як він сказав, адже обов’язок не дозволить мені вчинити інакше. І все-таки я вдячний за ваші добрі слова, а якщо настала моя смертна година, то з ними мені трохи спокійніше покидати цей світ.

— А ще, пане, — сказала Беатрис, — я не забула про ваше нещодавнє прохання щодо ваших батька та матері. Знаю, ви сказали це жартома і ледве чи нам випаде з ними зустрітись. Але якщо колись це все-таки станеться, вони дізнаються, як вам хотілося з ними знову побачитися.

— Красно дякую вам, пані, ще раз. Але зараз не час мені пом’якшувати собі серце такими думками. Хай яка слава супроводжує цього чоловіка, у двобої фортуна все-таки може опинитися на моєму боці, й тоді ви ще можете пошкодувати про те, що бажали мені добра.

— Цілком можливо, — сказала Беатрис і зітхнула. — Тоді, добродію Вістане, ви повинні докласти всіх сил заради нас усіх. Я відвернуся, бо не бачу нічого приємного у смертовбивстві. І прошу: скажіть юному панові Едвіну зробити те саме, бо я певна, що він послухається лише вашого наказу.

— Даруйте, пані, — сказав Вістан, — але я би хотів, аби хлопчик якраз побачив те, що тут зараз відбуватиметься, як не раз доводилося робити і мені в його літа. Знаю, що він не здригнеться й не осоромить себе, спостерігаючи за боротьбою воїнів.

Вістан сказав декілька фраз по-саксонськи, й Едвін, який перед тим сам-один стояв неподалік, підійшов до дерева і став поруч із Акселем та Беатрис. Погляд його був пильний, а очі, здавалося, забули, як кліпати.

Аксель чув дихання сивоволосого солдата, яке ставало дедалі гучнішим, бо тепер він із кожним видихом видавав тихе гарчання. Кинувшись уперед, солдат підніс меча високо над головою, через що його атака виглядала нехитрою, навіть самовбивчою, — та, коли він уже був зовсім близько біля Вістана, солдат різко змінив траєкторію і зробив фальшивий випад уліво, опустивши меча на рівень стегон. Сивоволосий солдат, усвідомив Аксель із почуттям жалю, знаючи, що вистояти в запеклому бою шансів у нього мало, поставив усе на цей один відчайдушний прийом. Але Вістан його передбачив, а можливо, йому вистачило самих інстинктів. Сакс обережно відступив убік, вихопив свого меча й одним простим рухом пронизав чоловіка, котрий наближався до нього. Солдат видав звук, із яким відро, коли його кидають у криницю, падає у воду, і долілиць упав на землю. Сер Ґавейн пробурмотів молитву, а Беатрис запитала:

— Акселю, все скінчилося?

— Скінчилося, принцесо.

Едвін уважно дивився на загиблого чоловіка, і вираз хлопцевого обличчя майже не змінився. Простеживши за поглядом хлопчика, Аксель помітив, що з-під солдатового тіла виповзала змія, яку зворохобило падіння невдахи на траву. Зміїну темну шкіру було поцятковано жовтим і білим, а коли плазун, прудко звиваючись по землі, виповз майже повністю, Аксель уловив різкий запах людських нутрощів. Він інстинктивно відступив убік, потягнувши за собою Беатрис — на випадок, якби змія раптом почала шукати їхні ноги. Та створіння все одно повзло собі далі в їхній бік, розділившись навпіл обабіч куща чортополоху, як розділився би струмок, обтікаючи камінь, а потому знову злилося в одне ціле й підповзло ще ближче.

— Ходімо звідси, принцесо, — сказав Аксель, відводячи дружину вбік. — Справу зроблено, і це на краще. Цей чоловік хотів нам зла, хоча я досі не розумію, які він мав на те причини.

— Дозвольте мені просвітити вас, наскільки це в моїх силах, добродію Акселю, — сказав Вістан.

Він сидів на землі й чистив свій меч, але тепер звівся на ноги й підійшов до них.

— Це правда, що сакси в цих краях живуть у доброму сусідстві з вашим народом. Але