Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

дружину однією рукою, притягнув її до себе. Сер Гавейн, який стояв на іншому боці, щось буркнув, виражаючи в такий спосіб свою похвалу Вістанові за його маневр. Старий лицар, виставивши ногу на один із тих коренів дуба, які виступали над землею, і поклавши руку на коліно, зі щирим зацікавленням спостерігав за тим, що відбувалося.

Тепер сивоволосий солдат стояв спиною до них, і вибору він, очевидячки, не мав, адже мусив обернутись обличчям до Вістана. Акселя здивувало, що солдат, котрий лише хвилину тому демонстрував самоконтроль і досвідченість, так спантеличився. Він дивився в напрямку свого коня, який у паніці відскакав кудись убік — наче шукав у нього підтримки, — а потому підняв меча так, що його вістря було трохи вище від плеча, міцно стиснувши руків’я обіруч. Такий маневр — Аксель знав — був передчасний, адже ця позиція лише виснажувала м’язи рук. А Вістан, навпаки, виглядав спокійним, майже безтурботним, — точнісінько як і минулої ночі, коли Аксель і Беатрис побачили його вперше, — саме коли він збирався вирушати зі села. Вістан повільно підійшов до солдата, зупинившись за декілька кроків од нього і низько тримаючи меча лишень однією рукою.

— Сер Гавейн, — сказав солдат, і голос його зазвучав дещо інакше, ніж до того, — я чую, як ви рухаєтеся за моєю спиною. Ви виступите зі мною проти цього ворога?

— Я став тут, аби захистити цю невинну пару, пане. В усьому іншому ваша суперечка мене не стосується, як ви самі зовсім нещодавно зазначили. Можливо, цей воїн вам і ворог, але мені — поки що ні.

— Сер Гавейн, цей чоловік — воїн-сакс, і він замислив проти нас щось лихе. Допоможіть мені стати з мечем проти нього, бо, хоча мені й кортить виконати свій обов’язок, якщо він — це той, кого ми шукаємо, то діяти потрібно обачно.

— Чому я маю піднімати зброю на простого чоловіка лише через те, що він чужинець? Це ви, пане, прибули в це спокійне місце і демонструєте грубі манери.

Запала коротка мовчанка. Тоді солдат сказав Вістанові:

— Ви так і залишитеся німим, пане? Чи тепер, коли ми стоїмо лицем до лиця, нарешті назветеся?

— Мене звати Вістан, пане. Я воїн зі сходу, котрий мандрує цими землями. Здається, ваш лорд Бреннус не бажає бачити мене цілим і неушкодженим, але ось чому — я не відаю. Невже тому, що мандрую мирно і виконую завдання свого короля? І я припускаю, що ви збираєтеся завдати шкоди цьому невинному хлопчикові, й тому змушений вас засмутити.

— Сер Ґавейн! — закричав солдат. — Іще раз запитую вас: ви прийдете на допомогу землякові-бриту чи ні? Якщо ця людина — і справді Вістан, то про нього кажуть, ніби він самотужки поклав понад п’ять десятків норманів.

— Пане, якщо від його руки впало п’ятдесят лютих вікінгів, то чим вам зарадить старий і втомлений лицар?

— Сер Ґавейн, благаю вас, мені не до жартів! Це — дикун, і він може напасти будь-якої миті. Я бачу це в його очах. Він тут, аби чинити нам усім зло, кажу вам.

— Скажіть, яке зло я вчиняю, — спитав Вістан, — мирно мандруючи вашою країною, маючи при собі один-єдиний меч, аби захищатися від диких звірів і від розбійників? Якщо ви можете сказати, в чому полягає мій злочин, то зробіть це зараз, адже я хотів би знати, у чому мене звинувачують, перш ніж я завдам удару.

— Я не відаю, яке саме зло ви чините, пане, та я вірю, що лорд Бреннус не даремно хоче вас позбутись.

— Отже, провини моєї ви назвати не можете, проте все одно поспішаєте сюди, щоб убити мене?

— Сер Ґавейн, благаю, допоможіть мені! Хоч би який він був несамовитий, якщо нас стане двоє і ми виберемо правильну стратегію, то зможемо його перемогти.

— Пане, дозвольте вам нагадати, що я лицар Артура, а не якийсь пішак лорда Бреннуса. Я не підіймаю зброю на чужинців через чутки чи через те, що в їхньому тілі тече нерідна нам кров. І мені здається, що ви неспроможні назвати причину, чому варто вийти з ним на поєдинок.

— Ви змушуєте мене говорити, сер, хоча це — таємниця, якої людина мого скромного рангу не має права знати, хоч і сам лорд Бреннус дозволив мені її почути. Цей чоловік прибув на наші землі з місією вбити драконку Квериґ. Саме це його сюди і привело!

— Убити Квериґ? — Сер Ґавейн був по-справжньому приголомшений.

Він різко відійшов од дерева і витріщився на Вістана, мовби бачив його вперше.

— Пане, це правда?

— Не маю жодного бажання брехати лицареві Артура, тому відповім щиро. Крім того завдання, про яке я вже розповідав, мій король також доручив мені вбити драконку, яка бродить цими землями. Та хіба хтось може мати щось проти такого завдання? Люта драконка небезпечна для всіх без винятку. Скажіть мені, солдате, чому моя місія робить мене вашим ворогом?

— Убити Квериґ?! Ви справді збирались убити Квериґ?! — Сер Ґавейн перейшов на крик. — Але, пане, цю місію, доручено мені! Хіба ви цього не знали? Це місія, яку доручив мені сам король Артур!

— Сер Ґавейн, посперечаймося про це іншим разом. Дозвольте мені спершу провчити цього солдата, котрий вважає мене та моїх друзів ворогами, тоді як ми лише хочемо піти з миром.

— Сер Ґавейн, якщо ви не прийдете мені на поміч, боюся, настане моя смертна година! Благаю вас, сер, пригадайте прихильність, яку має лорд Бреннус до Артура та до пам’яті про нього, й підніміть зброю проти цього сакса!

— Добродію Вістане, вбити Квериґ — це мій обов’язок! Ми з Горацієм продумали хитрий план, як виманити її з лігва, і ми не потребуємо жодної помочі!

— Киньте меча, сер, — сказав Вістан солдатові, — і я ще зможу вас пощадити. Якщо ж ні — то на цьому місці ваше життя і скінчиться.

Солдат завагався, а відтак сказав:

— Тепер я бачу, як нерозсудливо з мого боку було вважати, що я у змозі стати супроти вас самотужки, пане. Можливо, я і заплачу за свою пиху. Та кидати меча, мовби якийсь боягуз, я не буду.

— Яке право, — закричав сер Ґавейн, — має ваш король віддавати вам наказ з’явитися сюди з чужих земель і узурпувати обов’язок, яким було наділено Артурового лицаря?