Адепт - Володимир Львович Єшкілєв
А на зелених берегах Великого Нілу про це не знали, і називали цю людину Габіром, тобто «тим, хто все вміє». Вмів він справді чимало, бо немає у Сущому вчителя кращого за мандри. Він лікував феллахів і коптів, арабів та християн за плату меншу, ніж символічна, — його полюбили. Спочатку всіх смішила його мова: арабською Габір говорив як сірієць; вимовляв м'яке «х» там, де щирий єгиптянин уживав тверде і вперте «ґ». Але з часом до того звикли.
Габір носив довгий плащ із нефарбованої тонкої вовни і чорний повстяний капелюх. Здавалося, що йому має бути дуже спекотно в такому одязі. Обличчя його потемніло від Сонця, мандрів і мудрості; всім відомо, що думки, довші за три слова, роблять шкіру темнішою. Очі його були блакитні і трішки сірі — від сумнівів. А бороду він не фарбував, і була вона в нього світло-попелястою, як у старих негрів із Нубії. А до широкого шкіряного пояса, чорного від часу і поту, був приторочений Магрібський меч.
Завдяки цьому мечеві Габір не боявся гостровухих пустельних шакалів і здичавілих псів, що мешкали в ущелині Харра з часів найперших династій фараонів. Шакали були дурні, а пси дуже мудрі: предок ватажка їхньої зграї служив у варті храму Амона ще при Рамзесах[132]. Коли Габір забив Магрібським мечем двох дурних шакалів, ватажок псів обнюхав їхні трупи і повідомив своїй зграї: «Це не простий меч, будемо зважати на це». І хоч скільки Габір ходив в ущелину, пси його не чіпали.
Він ніс на плечах папірусний кошик із глиняною посудиною, яку феллахи називають «сір». Перед подорожжю у безводну ущелину Габір набирав у шкіряний міх замулену нільську воду. Осіння вода ріки для пиття не придатна. Тому в місці прибуття він переливав воду в сір і ставив його вужчим кінцем на камінь із глибокою западиною. Просочуючись крізь пористу глину сіру, нільська вода очищалась і робилася прохолодною. Чисту воду Габір знову збирав мідним черпачком у шкіряний міх — так мав він в ущелині воду на добу й більше.
Мешканці нільських берегів дивувались Габірові: тричі за декаду він ходив до Харра. А там, окрім каменю, псів, шакалів і смердючого болота, не було нічого цікавого. Вони забули, що в ущелині був храм.
Він був збудований в часи Нубійської династії фараонів за наказом володаря Верхнього Єгипту Осохорна[133]. Так стверджував напис при вході. Святилище храму майстри видовбали у прямовисному стрімчаку серед північної частини скель Харра. Перед святилищем зробили озеро, яке сполучалося з Нілом наливним каналом. Присвятили храм богині Кадеш, що була дочкою і жінкою бога Пта[134]. Її знак — Трапеція — став брамою святилища, де на стіні каменярі вирізьбили зображення богині: оголена жінка стоїть на спині лева.
За тисячу років до появи тут Габіра озеро наповнили прозорою водою, верховний жрець запалив ладанку перед зображенням Кадеш, а володар Осохорн подарував новому храмові двадцять рабинь, що стали молодшими жрицями хтивої й мудрої богині.
Незмінність, протилежна часові, не вберегла храм Кадеш. Занедбані й хворі боги Єгипту, рятуючи свій безсмертний спокій, сховалися в знаках і зачинили їх, убивши жерців-тлумачів. Жриці подалися на північ, озеро перетворилося на болото, а ревні християнські ченці спалили храмове начиння. Важкі бронзові ґрати з брами-трапеції вкрали нубійці і храм почав забувати ім'я своєї богині.
З усіх речей Сущого руїни найкраще захищені від прагнень. Так жіноча спокуса безсила перед столітнім старцем. Де нема прагнень — нема й страждань; руїни уособлюють щастя світу. Вони — тверді уламки наявного, що здитинилось до умовності, сповитої пустельною колючкою. У філософській безнадії руїн іще сховано декілька таємниць; полохливі боги минувшини охороняють їх своїм хитрим безсиллям.
Габір-Ратибор знову і знову вирушав у святилище Кадеш. Спочатку він ішов ущелиною між стінами вивітрених сірих, червоних і білих скель. Де-не-де ще можна було побачити залишки прадавньої дороги, чотирикутні плити та постаменти знищених пам'ятників. Потім кам'яні щелепи Харра розсувались, уможливлюючи з'яву в пащі пустельних гір овальної долини, більший діаметр якої збігався з напрямом ущелини. У центрі долини, опираючись усеперемагаючому Сонцю Нубії, застигло кругле, поросле очеретом, болото. Цей залишок священного озера давно б висмоктала спека, якби не напівзруйнований канал Осохорна. У жовтні-листопаді, коли Ніл піднімався над піском Сахари, тисячолітня споруда живила болото свіжою вологою. Тоді повінь розламувала шкаралупу закам'янілого мулу і брудні хвилі котилися вглиб Харра, — болото розповзалося на всю овальну долину…
Габір обходив його північним берегом, потім піднімався щербатими сходами до чорного бескиду, що панував над долиною. Контрфорси у три людські зрости підпирали скелю, утримуючи на її гладкому лобі портал святилища Кадеш. На ньому нубійські каменярі видовбали зображення богині, лева та чемного Осохорна, що схилився перед нагою донькою Пта. Шість стовпців ієрогліфів розповідали про будівництво храму і красу його перших жриць. У тіні порталу дрімала вугільно-чорна темрява брами-трапеції.
На порозі святилища Габір-Ратибор запалював гніт каганця і входив до храму. При вході він ставив на камінь із западиною посудину-сір, залишав тут шкіряний міх. Він проходив вітальну залу з дванадцятьма колонами, анфіладу кімнат, де жриці насичували спраглих до кохання чужоземних прочан, і входив у залу підношень — кубічної форми, без вікон. Далі були ще дві невеличкі кімнати — зала верховного жерця і вівтарний склеп. Усе це Ратибор ретельно обшукав — ніяких натяків на схованку із заповітом Єремії не було. Число «Нун» і друге слово «Кадеш» на медальйоні розтлумаченню не піддавались.
