Фортеця - Міша Селимович
Так найосвіченіша в місті людина була і найнещаснішою. Величезне багатство лежало в ньому нагромаджене й невикористовуване, і це було гірше, ніж коли б він нічого не знав. А може, він був і найщасливішим, бо йому нічого не треба було, ніщо його не турбувало, і байдуже було йому, знає він щось чи не знає. Хоча мені не ясно, чи картини його марень були б виразніші, якби він менше знав. Чи, може, його знання облагородило ці картини? Запитував я себе про це лише так, без причини й потреби, бо відповідь, якби вона й була, не мала значення. Звичайно, ніхто не здобуває знання заради того, щоб його опіумні видива були багатші.
Усе в ньому таємниця. Він повністю замурований у собі, наче могила. Нічого в ній не бачиш, нічого вона не промовляє.
Одного разу, коли я ще не відкрив для себе його фальшивої нірвани, сталося так, що я прочитав йому один із своїх віршів, чомусь певний, що він зрозуміє його. Я зважився на це якось несподівано, коли він видався мені надзвичайно лагідним і схильним до зближення.
Довірився я йому віршем про душевну розгубленість після війни:
У стражданні, вболіванні
серце бідне
тужить, в'яне,
тінь йде слідом
окаянна —
у стражданні, вболіванні.
Загубився я в шуканні.
Був я досі,
є я й зараз
чи я, може,
лиш примара?
Загубився я в шуканні.
У блуканні, у ваганні
ніч ламає,
днина кріпить.
День минає —
й менше жити
у ваганні, у блуканні.
У чеканні, сподіванні
сню життя я,
сном живу я.
Й нарікаю,
і дивуюсь:
не живу я,
тільки сню я
у чеканні, сподіванні.
Він уважно вислухав вірш до кінця. У мене було таке враження, ніби він сподівався чогось іншого, навіть було йому ніби аж неприємно, я це витлумачив як незадоволення віршем, і мені самому він видався якимось недолугим. Потім на його блідому висмоктаному обличчі з'явилася усмішка:
— А! Значить, поет! Блудний і зухвалий.
— Чому «блудний і зухвалий»? Хіба ти такої думки про поетів?
— Не я, а коран.
— Не пригадую.
— Нагадаю тобі. Як бог каже про Магомета? «Ми Посланця складати пісень не вчили. Йому віршування не личить». А пригадуєш суру про поетів: «Услід ідуть віршувальники, блудні й зухвалі». «Хіба не бачиш, що віршописці блукають падолами й говорять дурниці». «Їхня мета — насміхатися й розбещувати. Спостигне їх кара, і повергне їх, і знищить». Відколи ти блукаєш падолами й говориш дурниці?
— Відколи з війни повернувся.
— Ах, правда ж, «тінь йде слідом окаянна», тінь війни, розуміється. Так ось, друже, можу тобі сказати, що від того часу ти не брав корану до рук. Бо побачив би, що чиниш гріх.
Я всміхнувся:
— Приймаю той гріх на свою душу. Але коли ти вже осудив мене, то, може, тепер поясниш, чому це гріх? Кому заважає поетове слово?
— Не я тебе осудив. Коран каже: «Обороняючи віру, наступайте лавами! Аллах любить тих, хто бореться, зімкнувши ряди, міцні, як мур». А тебе Аллах не любить, бо ти бредеш сам, порушуєш ряди, підриваєш міцний мур. Ти не тільки не борониш віру, ти йдеш проти неї.
— Ще цього бракувало!
— «Віра — це закон, який упорядковує все життя». Поезія є поза тим законом, вона його не визнає, вимагає свободи слова й думки і заперечує досконалість світу, якому бог дав порядок. Сном жити, у чеканні, в сподіванні означає не погоджуватися з тим, що є. Це бунт.
— Хай мене бог боронить від такого судді, як ти! Що ж тоді не бунт?
— Читання молитов.
— А ти їх читаєш? Ти охоронець віри в ряду, міцному, як мур?
Він усміхнувся сумно чи з лагідною іронією. І не відповів.
Настав час його мовчання, він поринав у свої марення. Його погляд змерх, спрямований кудись усередину, в себе, до чогось важливішого й кращого, ніж туманні вірші та якийсь Ахмет Шáбо.
Глузував, безперечно. Тільки з кого? З мене чи з себе? Чи з усіх? Говорив притомний, але і в своєму штучному сні і поза ним він далеко від цього нашого світу й від людей, і його не турбує, як упорядковуються речі між собою. Він зрікся всього, що не входить у коловорот його примарних видив, яких ніякий людський порядок не може розладнати.
Я дивився на нього розгублено, майже зі страхом, мов на мерця.
Мене все-таки стосується те, що його аж ніяк не стосується.
Тоді я почув, що хтось поворушився за мною.
Я оглянувся: у дверях стояв юнак, я впізнав його по худому обличчю й блискучих очах. Студент Раміз!
Я уникав зустрічі з ним і ось — не уникнув.
Він уже місяць виголошує проповіді в Алі-пашиній мечеті перед бідняками з Чорного Верху, Беркуші, Бєлави, Кошева, каже таке, чого розумна людина ніколи не скаже привселюдно. Одного разу я слухав його (бо чув, як люди пошепки переповідають його слова), ледве знайшов місце коло дверей, а вийшов я ще до того, як він закінчив виступ. Утік, переляканий!
Пам'ятаю, що він говорив тої похмурої ночі в хотинських мочарах, а я повторив його слова в недобрий час на своє нещастя і зрозумів, що він може будь-що сказати, тільки не те і не так!
Я ніколи ні від кого не чув стільки гострих слів, стільки зневаги до людей, що при владі, стільки божевільного вільнодумства, як того вечора, слухаючи палкого аль-азгарського[11] студента, який не знав, що таке страх, або не знав, що таке влада. Він сказав — і зараз добре пам'ятаю свій переляк, — що є три великі гріховні пристрасті: алкоголь, азартні ігри і влада. Від перших двох люди-ще сяк-так можуть вилікуватися, під третьої — ніяк. Влада — це й найважчий порок. Заради неї вбивають, заради неї гинуть, заради неї втрачають людську подобу. Нездоланна вона, як чарівний камінь, бо додає сили. Вона схожа на джина з Аладдінової лампи, що служить кожному дурневі, який тримає його. Роз'єднані, вони ніщо; разом — горе цього світу.
