Фортеця - Міша Селимович
Тоді залишиться поривання й віра в те, що колись настане жаданий рай, а з цією вірою легше жити. Якщо люди розчаровуються в пророках, їхні мрії тьмяніють. Пророки повинні вмирати до того, як встигнуть що-небудь здійснити. Досить, що вони ще раз роздмухали давню надію. Навіщо вони мають її гасити ділом, яке розчаровує? Може, треба, щоб минув довгий час, доки в душах назбирається багато цієї незаплямованої краси, і тоді люди, очищені від погані, здійснять свою споконвічну мрію.
Протверезив мене дощ, який сипонув несподівано й прибив у моїй голові плутані думки, що ними я захищався від чужого мрійництва.
Я поспішав додому і через те не хотів ховатися від дощу. Але невдовзі пошкодував про це, коли побачив неподалік під острішком коменданта Авд-агу. Першою моєю думкою було вернутися назад, мені ця зустріч не потрібна, і хай він собі думає, що я уникаю його, — мене це не турбує.
Я зупинився, але потім знову рушив, настільки розгублений, що йшов на нього, як жаба в розкриту пащу гадюки.
Він зустрів мене люб'язно.
— Часто ходиш до бібліотеки.
— Добрий день, Авд-аго.
— Я щодня тебе бачу.
— Маю досить вільного часу. Та й у вас його, видно, не бракує.
— Я не знав, що ти дружиш з Рамізом.
— Сьогодні ми з ним уперше зустрілися, — сказав я неправду.
— Невже вперше? А про що ж ви розмовляли?
Я розповів йому про Рамізову родину, про дівчину, про його тугу за справжньою дружбою, тобто про все те, що для Авд-аги несусвітні дурниці.
— І більш ні про що?
— А про що нам ще розмовляти?
— Він часом не заводив мови про свої проповіді в мечеті?
— Я не знаю, що він говорить у мечеті. Чому ви мене про це питаєте?
— Просто так.
Патьоки дощу бігли в нього по носі. І в мене, певно, теж. Мені стало легше, уже не страшно, його вигляд будив у мені сміх.
— Авд-аго, яка біда змушує вас ото мокнути? Після брата вам залишилася велика спадщина, і я думав, що тепер ви покинете свою роботу. Бо не вірю, що вам подобається те, що ви робите.
— Мені подобається те, що я роблю.
— Може, й так. Але ця робота вимотує.
— Я сильний.
— І неприємна вона.
— Неприємна? Як неприємна?
— Гаразд, скажімо, дивна. Чому когось має цікавити, що роблять люди?
— Мене цікавить, що роблять люди. Багато шахраїв розвелося.
— Хіба шахраїв більше, ніж чесних людей?
Авд-ага нерозуміюче подивився на мене. Він був такий здивований моїм запитанням, що хоч нічого й не відповів, але я відразу збагнув, що він думає. Звичайно, шахраїв більше, і якби не він, то шахраї заволоділи б усім світом. Через те він повинен знати, що люди роблять, що кажуть, що думають, з ким зустрічаються, а найкраще було б, якби люди взагалі не говорили, не думали, не зустрічалися, якби все було заборонено. Чому люди подорожують, чому їдуть до інших міст, чому сидять у кав'ярнях, чому розмовляють, чому шепочуться, чому виходять з дому? Коли б він міг, то ліквідував би це все, але оскільки не може, то йому залишається тільки бути пильним до життя, недовірливим до всього живого в ньому, до всього, що рухається. Він найзаклопотаніша й найвідповідальніша людина в світі, і його мучить сумління за все, чого він не може передбачити, чому не може запобігти. А всі лиха він знищив би, якби всіх людей замкнув до в'язниці. На жаль, ніхто його не розуміє.
Але марно було пояснювати це мені. І він сказав тільки:
— Якщо знову побачиш Раміза, запам'ятай, що він говоритиме.
— Я його не бачитиму.
— Якщо побачиш, кажу. Він шукатиме зустрічі з тобою. Ви однакові, тільки що ти боїшся.
— Ви знаєте, що він говорить, знаєте, з ким хоче зустрітися, то навіщо я вам потрібен? Джемаль Зафранія так наказав?
— Це тебе не стосується, хто наказав.
— Скажіть мені, Авд-аго, будь ласка, якби він наказав, щоб ви заарештували мене, ви б це беззаперечно виконали, навіть знаючи, що я не винен?
— Невинних людей нема.
— А якби він наказав убити мене, теж би послухали? Чому?
— А чому б я мав не послухати?
— З богом, Авд-аго.
— Я тебе питав про Раміза. Чому ти не відповідаєш?
— Я вас питаю: чому? Ви мене питаєте: чому? І так питаємо один в одного та дивуємося. З богом, Авд-аго. Хай бог допомагає і мені, і вам.
— Їй-богу, тобі допомога буде більш потрібна, ніж мені, — промовив він задумливо.
Ми промокли до кісток, ведучи цю безглузду розмову.
9. Дитячі сопілки
Я не вмираю за роботою, але як без неї жити?
Мені хотілося знайти службу більше, ніж будь-коли. Тияна вишивала жіночі сорочки, заробляючи тим на прожиття, а мені було соромно, що вона одна дбає про нас обох.
Купці перестали брати уроки в Махмута: очевидно, греки, коли ті в Салоніках гордо заговорили по-грецькому, спантеличено запитували їх, якою це мовою вони розмовляють. Махмут пізніше пояснював тим купцям, що вчив їх іншого, антіохійського діалекту, і так викрутився з халепи, але залишився без заробітку.
Тияна запевняла мене, що робота в неї неважка, що вишивання заспокоює її та й платять за нього добре, і нам не треба турбуватися про завтрашній день. І все було б гаразд, якби я не сидів без діла. А так виходить негарно — сів слабкій жінці на шию, хай вона спокутує мою недоумкуватість.
— Ти не винен, — заспокоювала вона мене. — І я не для чужого труджуся, а для нас із тобою.
Або ганила мене, коли я в розпачі вішав носа:
— Подумаєш, велике горе — жінка годує його! Облиш це, прошу тебе, не будь смішний! Хіба я роблю щось погане?
Тияна не дозволяла мені відносити сорочки замовницям, сердилася, коли я прибирав у кімнатці, стежила, щоб на мені було все чисте, охайне, оберігаючи мою чоловічу гідність і свою гордість купецької дочки, ніби при нашому вбозтві це було найважливіше.
Від сестри вона одержала трохи грошей за свою