Фортеця - Міша Селимович

— Ми ж не сварилися. То чому б тобі й не прийти?

— Але ти не дуже цим задоволений.

— Ти сьогодні не на ту ногу встав.

— Колись я й на ту вставав. Але небагато користі це мені дало.

Я й сам відчув, який я нестерпний. Може, через зневажену дружбу, якої мені було жаль? Чи, може, через його доброту: людина взагалі дуже погана й легко може познущатися з піддатливого.

Він не розгнівався, тільки перевів розмову на інше:

— Як Тияна?

— Кепсько.

— Чому? Що сталося?

— Багато чого сталося. Відішли куди-небудь своїх помічників, а то сичу тут, як гусак.

— Незручно виганяти їх. Та й нема в нас чого приховувати.

— Якщо в тебе нема, то й у мене теж!

Розповідав я йому якомога різкіше, та воно й назбиралося в мене за місяць тої гіркоти. Зробився я, дякувати богові, якимось страховищем, вовкулакою, чимось небезпечнішим од розбійника, тільки не знаю, за що мені випало таке щастя. Чи, може, людям при владі потрібен злочинець, тому вони й обирають когось, аби виправдати своє існування і свою жорстокість? Важливо не те, що хтось зробив, а те, що вони кажуть про нього. Тепер вибір упав на мене. І хай. Мені не важко. Навіть так краще: не маю ні господаря, ні друзів, ні обов'язків, ні вдячності ні до кого. Позбувся я страху, бо знаю тепер, як пташки небесні живуть, і можу сказати: чудово. Я повинен руку поцілувати тому, хто прогнав мене зі служби, а то я й не дізнався б ніколи про те і був би довіку чиїмось рабом, думаючи, що інакше й бути не може. Був би сліпцем, який розгубився на війні, й ніколи б не прозрів. А так неправда, спасибі їй, допомогла мені зрозуміти, яке це гарне життя, коли воно вільне, навіть якщо й важке. І з усього мені найприємніше те, що я побачив, який то скарб моя дружина. Нещастя як вогонь: усе спалить, крім золота. Іноді, щоправда, подумаю собі, що я тут і втратив, бо якби вона була зла, а це не було б дивно, то я мав би на кому свою злість зігнати, коли мене причавлять знегоди. А хіба на неї можна підвищити голос? Таж вона, бідна, мучиться, зносить голод, латає старий одяг, ще й мене втішає, ніби сама винна. Носила дитину під серцем і не доносила — годував я її поганими новинами і пустою любов'ю, а від того ще ніхто не набирався сили. Тепер я повинен нагодувати її й дечим іншим, ситнішим, і тільки заради неї я прийшов до нього позичати грошей. Ті, що досі допомагали мені, самі не мають нічого, не знаю, чому і звідки вони допомагали нам. Їхня благородна доброта просто-таки дивна, бо я нічим не заслужив її, але вбога, бо вони бідняки. Зараз я в скрутному становищі і змушений просити в нього позички, мені це нелегко, але в біді не дуже дбаєш про гонор, і я роблю це тільки заради Тияни, серце в мене болить, що вона так страждає без гріха й вини. А до нього прийшов тільки тому, що ми колись були друзями.

— І тепер ми друзі, — сказав він схвильовано.

— Тепер ні, Муло Ібрагіме, усе минуло. Були, і я гадав, що довіку будемо, та ба. Жаль мені, але я не винен.

— І я ні.

— Отже, доля винна. Нічого не вдіємо.

Я був у поганому настрої, незадоволений, наїжачений і звалював на нього усі свої нещастя, хоч знав, що він у цьому не винен. Його страх сильніший за всі інші його поривання, і він, безперечно, соромиться його, але нічого не може з ним подіяти. Добра він людина, і в інших умовах, не таких суворих і більш людяних, був би гідний усякого пошанування. Але де ті кращі умови і чи будуть вони коли-небудь? Не знаю, не вірю, але сьогодні це добре бачу: і він така сама жертва, як і багато інших.

— Пробач, — промовив я лагідніше.

Мула Ібрагім глянув на мене вдячно, я легко зняв з нього вину, як і легко звинуватив його, і його добра боягузлива душа вільно зітхнула.

Він хотів щось сказати мені, щось гарне й доброзичливе, так я зрозумів з його зм'яклого виразу обличчя, але відмовився від свого наміру, щоб не зв'язувати себе словом, яке нікому не допоможе, а йому може пошкодити.

Мені стало жаль, що він передумав. Від цього його необережного слова мали б користь і він, і я: він би трохи злущив іржу зі своєї душі, мене б потішила думка, що він, незважаючи ні на що, усе-таки людина. І я нікому того не відкрив би, щоб не нашкодити йому.

Він зробив те, що легше: висунув шухляду, відрахував гроші і додав більше, ніж спочатку вирішив дати.

— Не знаю, коли поверну тобі.

— Байдуже. І приходь ще, коли буде треба.

— Боюся, що довго буде треба.

— Мені не подобається те, що ти кажеш. Виходить, ти не зробиш нічого, щоб було по-інакшому.

— Хіба я винен, Муло Ібрагіме?

— Якщо це не вина, то нещастя.

— У чому та вина, у чому те нещастя?

Він шепотів так тихо, що я мусив підійти зовсім близько до нього. Він не хотів, щоб його чули помічники за перегородкою, і не хотів, щоб ми залишилися самі. Так ми й мучилися вдвох.

— Не знаю. Не знаю достеменно, бо не розумію тебе. Я добре пригадую селян із Жупчі і той твій сміх, коли ми ставили султанів портрет у вікні. Мене й зараз кидає в піт, коли подумаю про це.

— Надто близько було це одне за одним.

— У житті все надто близько.

— Знаю, зло і добро. Але злочин і вірнопідданство?

— Хіба зміниш усе погане?

— Я не збираюся змінювати. Але бачу, що погано.

— І через це треба себе занапащати? Саме цього й не розумію в тобі. Якби ти був бунтар, зціпив би зуби й боровся. Нічого б не виборов, але мав би якусь мету, хоч і оманливу. А так — говорити хочеш, а кари не приймаєш: дивуєшся, обурюєшся, злостишся. Отже, ти не бунтар. Бунтарі самі б'ють і приймають удари, не ображаючись. Може, ти все це надмірно любиш і тобі боляче, що трапляються огидні речі? Я не сказав би. Ні, не розумію тебе. Не знаю, чого ти хочеш, але бачу, що нівечиш собі життя. Навіщо?

— Сп'яну говорив я і те, чого не думаю. Хіба то