Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

Історія Каспара Гаузера у нас майже невідома.

…Влітку 1828 року до Нюрнберга прийшов дуже дивний хлопець. Він мав при собі записку від незнайомого чоловіка, у якій було написано, що цей хлопець — знайда і нічого не знає про довколишній світ. Виховувався він у якомусь підземеллі і ніколи не бачив сонця, — розповів згодом сам Каспар Гаузер.

Про таких кажуть tabula rasa. Це дитя, викликавши сенсацію у цілій Європі, починає жити серед людей. Каспар пізнає усе спочатку: добро, зло, природу, людські стосунки. Він надає велике значення слову, ототожнюючи його з думкою. Спочатку він виставлений перед юрбою, як дикун, потім, коли виникає гіпотеза про його високе походження, потрапляє в пристойні доми. Неординарне мислення і природна поведінка викликають у фарисеїв відразу. Каспар Гаузер стає жертвою політичних спекуляцій, і 1833 року невідомий у чорній одежі його вбиває. Разом з ним іде в небуття його таємниця.

Безмежна довірливість, беззахисність, чистота і невміння жити за законами людського світу — цього досить, щоб Каспар Гаузер став жертвою і символом. Кожен раз, коли я згадую про нього, мені стає боляче і сумно. Пізнання — це велика втіха, сенс людського життя. Коли людина перестає пізнавати, вона вмирає духовно. Позбавити її права пізнавати — найбільший злочин перед Всесвітом.

Я думаю не тільки про Каспара Гаузера, а й про ту дитину, яку зараз вчать лицемір’я, брехні, жорстокості, а не любові. Її вчать жити в одному світі і зневажати інші світи.

Я думаю і про тих, хто допомагає іншим, забуваючи про себе, хоча наш дотик руки має бути дуже легеньким. Так Бог не сповнює наших бажань, хоч ми дуже його просимо, тільки кидає нам промінь своєї любові, щоб ми вхопились за нього і рушили до того незаходимого сонця, яке зробить усі бажання і пристрасті непотрібними й дрібними, і де нема ні катів, ні жертв.

Коли я починала писати цю річ, мене охоплювало почуття безвиході. Я справді не кажу нічого такого, чого б не знали інші, просто беру уже готові цеглинки для своєї будови. Але виходить так, що, розмірковуючи над звичними речами, я показую себе з усіма своїми недоліками і достоїнствами. Поступово звільнюючись, я тепер стала трохи іншою. Шкода, що я не створила собі жодних ритуалів чи святинь. Мені було б легше жити в храмі чи палаці, не турбуючись про щоденний шматок хліба. Та що вдієш, маю те, що маю, хоча воно постійно викликає втому і байдужість. Тому живу уривками і невдоволена собою. Ніби стою на порозі і не можу увійти. Почуваю себе іноді зовсім беззахисною, а іноді дуже сильною. Визнаю, що на початку писання я була в розпачі і гніві. Тепер я частіше всміхаюсь, бо на світі є багато речей, якими можна тішитись. Такі, наприклад, як зоряне небо і моральний закон у собі.

Львів, 1997 рік

Якщо і є в цьому світі щось справді досконале і величне, то лише Сонце. Бо воно світить однаково для всіх і тому є зразком справедливості. Бо ми існуємо завдяки йому разом з рослинами і тваринами. Бо воно відмірює дні й роки людського життя. Сонце — недосяжне. Його не можна нічим замінити: такої речі просто не існує. Кожен його бачить, та воно не знає про наше існування, відколи з’явились Джордано Бруно, Коперник і Ґалілей. Бруно був одним з тих землян, кого принесли в жертву Сонцю. Було їх багато, до і після.

А потім ми дізналися, що Сонце згасне через мільйони-мільйони років. Людину це засмучує, бо вона прагне жити вічно, хоча чим швидше рухається технічний прогрес, тим більше занепадає саме поняття досконалості. Ми живемо у світі, де все відносне й ненадійне. Від настрою Сонця залежить наш настрій. Хочемо чи не хочемо, але день збільшується і зменшується, і так було й буде завжди. Колись, ще у передхристиянську епоху, ціла Центральна Європа визнавала Сонце найбільшим божеством і до сих пір на скелях в Уричі видніються солярні знаки. Язичницький культ Сонця вріс у християнство, змусивши його жити за сонячним календарем і рахуватись з хліборобським циклом.

Земними символами Сонця є найчастіше вогонь і золото. Агафірси, народ, що жив у Прикарпатті ще за пам'яті Плінія і якого Геродот називав «найлагіднішим з племен», прикрашали себе золотом і мали добре розвинуту духовну ієрархію. Арістотель захоплювався тим, що агафірси, не маючи письма, співають власні закони, аби не забути. Скіфи просили агафірсів вирушити з ними у похід проти перського війська, але ті чемно відмовились, сказавши, що воюватимуть з Дарієм лише тоді, коли той ступить на їхню землю. Спроба скіфів заманити персів на територію агафірсів закінчилась рішучою відсіччю ще на кордоні. Мудре політичне рішення «золотого» народу могло б дечого навчити тих сучасних політиків, котрі, спонукувані США, втягнули власні народи у війну з Іраком. У законах агафірсів, які співались наче пісні, очевидно було й про це: не дозволяй себе використовувати задля чужих інтересів.

Золото агафірсів розсіяне нині по музеях світу. Воно не було для цього народу матеріальною цінністю, а духовною: прикрашання тіла й одежі вказувало на досконалість і святість людської істоти. Коней, посередників між людьми і Сонцем, теж щедро прикрашали золотом. У давнину імена всіх богів були лише назвами єдиної Сутності. Тільки з виникненням світових релігій, юдаїзму, християнства та ісламу, розпочались спустошливі й нелюдські релігійні війни. Вони відвертали людину від природнього плину життя, від гармонії зі Всесвітом в бік соціуму, де стосунки між людьми будувались на ворожнечі до чужинців. Погляди втупились у землю, у яку можна було зарити награбоване і трупи ворогів. Навіть ідея весняного воскресіння втратила радість очікування, бо повертатись назад у світ, де знову доведеться страждати самому і бачити страждання інших, не було сенсу. Поява св. Франциска у XII столітті з його щирим прагненням обожествити