Потонулі в снігах - Галина Василівна Москалець

ми маємо від них ключі. І не дай, Боже, вийшовши з клітки, опинитись серед нещасних з власної і з чужої вини. Маймо до них милосердя, але не забуваймо, що вони є носіями вірусів хворої свідомості, і, перш ніж наблизитись, визначмо, чи ми маємо опору і чи можемо стати опорою самі. Про державу і країну

Основне завдання держави — захищати своїх громадян, але насправді цей добрий намір теж вимостив дорогу в пекло. Якщо кожна людина не вважає необхідним для себе дотримуватися певних правил співжиття: доброзичливості, порядності — то у державі не буде справедливості. У нас досі не зникло атавістичне почуття надії на доброго правителя, який покарає тих, хто чинить нам кривду І воно, мабуть, не зникне доти, доки існуватиме насильство. Справді, який сенс мала б тоді держава?

Гірше, коли держава мозолить очі, б’є себе в груди і каже: «Дякуйте, що маєте державу Годуйте мене і поїть, бо ви стільки років не мали своєї держави. Гордіться нею!» Аж виникає злочинна думка: що це за монстр, який сам їсть, а залишає власних дітей голодними, позбавляючи їх елементарних людських прав? На жертовник кладуть сильних вгодованих бичків, а не хворих і худих. Нині існує реальна загроза вмерти з голоду, і страх перед цим перетворює овечок на хижаків, які нападають під заслоною ночі тоді, коли держава спить. Удень вона грабує всіх: і овечок, і хижаків.

Коли кажуть, що наш народ занадто терплячий, то це не національна риса українців, а звичайна безпорадність, яка виливається в плачі, як колись виливалася у піснях, і якраз у цьому місці утворюється тріщина; кожен нині жаліється на начальника і державу, прагнучи довести, що саме йому найгірше. Інстинкт фізичного виживання можна відновити, але духовного, певно, ні.

Держава мусить мати духовну еліту, гаранта свого майбутнього. Ця еліта повинна бути в опозиції до держави і не виказувати рабських почуттів, бо дух не можна приневолити. Наша справжня еліта завжди зазнавала катувань, а нині наше майбутнє в руках злодіїв і пустопорожніх балакунів, яких легко купити за кілька доларів, їхні діти здобудуть освічу і стануть елітою. Але тріщина пішла вже глибоко. Відчуження стане ще більше.

Держава заповзялася винищити слабких, тих, хто живе у злагоді зі своєю совістю, тобто найкращих. Власне, маємо війну і всі лиха, що її супроводять: беззахисність, голод, насильство. У такій війні залишається переможцем той, хто зазнав поразки: людина. Страждання її очистять. Нага і голодна, вона знайде у собі силу всміхнутися першій квітці, що зацвіте після зими.

У нас с своя країна. Цей чудовий світ належить нам і рятує нас, бо ми його частинка. Тільки чужина дає зрозуміти, що рідна земля лікує, допомагає вижити. Це та опора, яка дана кожному за правом народження. Це — наш правдивий дім. Маючи опору під ногами, можна зрозуміти тих, хто блукає, вічних заробітчан, які шукають долі на чужині. Країна втрачає не кращих, але й не гірших своїх жителів. Вони виконують чорну роботу, їхні досвід і знання не мають жодної вартості. Іх зневажають, обдурюють, але все-таки це менш принизливо, ніж коли з ними так поводяться на рідній землі. Інша річ, коли жадоба мати ще більше пересилює приниження.

Одне слово, ми не погрібні нікому ні тут, ні там. Але потрібні самим собі, бо ми громадяни Всесвіту і кожен наш вчинок впливає на сущих в ньому істот, і зоряне небо над нами.

Багато інших світів

Існує багато інших світів, окрім нашого. Тому нам треба навчитись жити у кожному з них. Бути другом краще, ніж бути ворогом. З антиутопій можна почерпнути атавістичне почуття: кожен чужинець небезпечний і ворог. Треба його знищити, поки він не знищив нас. Матеріалізм зіграв з людиною прикрий жарт; позаяк Всесвіт живе за одними й тими ж законами фізики, то й біологічні закони у ньому ті ж. Найголовніший із них: вижий за будь-яку ціну, забезпеч своєму потомству територію. І справді, тварини мають власну територію і ніхто на неї не посягає. А людина чомусь претендує на чужі світи і вважає це цілком нормальним. Може, вона як біологічний вид і є помилкою природи, але, мені здається, її завдання у Всесвіті інші. Їй необхідно осягнути мистецтво жити, головний зміст якого доброзичливість до інших життів, до інших світів, не втручання, а допомога. Будь-яка релігія вчить цього, але жодна не наголошує на толерантності щодо інших вчень. Кожна спроба пронести в маси ідею, навіть найгуманнішу, закінчується невдачею. Від вогню лишається попіл, від меча — іржа, від води — осад і мул. Зло сильніше, коли воно, мов ящір, виповзає з болота.

Усіх нас мучить одне — чому людство досі не стало кращим. Мабуть, ми вимірюємо його діяльність тривалістю поколінь, а не часом, за яким живе космос.

Ми вороже ставимося до інших світів, бо не збагнули того світу, що всередині нас і наших найближчих. Я нещодавно бачила радісних людей, що їхали на якесь молитовне зібрання. Серед них були два молоді хлопці, горбань, бідно вбрана стара жінка. Вони разюче відрізнялися від насупленої недільної публіки, яка, потинявшись по центрі міста і побувавши в гостях, верталася додому, аби поїсти і втупитись у телевізор. Ці люди не мали ні до кого ні байдужості, ні ворожості. Коли людині добре, вона ладна вділити часточку добра усім. Коли їй погано, вона робить те саме, навіть мимоволі, але ділиться злом. Люди спілкуються за допомогою емоцій, не вміючи ними керувати.

Лев прагне спілкуватися з собі подібними, але він розуміє, що його життя залежить від інших істот, і намагається їм не заважати. Сила людини в тому, що вона допомагає усім іншим істотам. Вона має у собі таку рису, як співчуття. Це її захист і зброя. Вона посміхається, вона сміється, а сміху ніхто не боїться, тільки Диявол. Бо нечистому вигідно, щоб людина залишалася найсильнішим звіром. Звірі не сміються. Людина-звір не пізнаватиме світ, а завойовуватиме його. Пізнаючи, ми повинні дотримувати правил гостинності.

Коли стоїш перед дверима до іншого світу, усміхнись тим, хто живе у ньому, шануй їхні звичаї, розкажи їм, хто ти і звідки. Твоя