Постукай в мої двері - Marta Nahanda

Місяць тому

Не можу повірити, що ми це робимо.  Знову. Я не хотіла великого весілля. Не хотіла цього пафосу. Тому ми у Вегасі. Ми робимо це знов. Таємно одружуємося. Наші друзі нас вб'ють. 
— Микола Шапаренко, ви згодні взяти за дружину Марію Снак? – запитала реєстратор.
— так, — подивився на мене зі всією любов'ю.
— Маріє Снак, чи згодні ви взяти за чоловіка Миколу Шапаренка?
— так.
— тепер ви можете вимовити свої обітниці. — Микола взяв мене за руки та подивився на мене з такою ніжністю та трепетом.
— моя прекрасна квітка, моя любов. Я обіцяю тобі, що буду любити, турбуватися, оберігати. Завжди ти. Я тебе кохаю, всім серцем, всією душею. Ти варта всього. Ти варта того, щоб померти. Назавжди разом, аж до самої смерті. — я легко змахнула сльози, які почали текти.
— Колясику, обіцяю, бути з тобою до самої смерті. Я триматиму твою руку і нізащо її не відпущу. Я кохатиму тебе, так само сильно, як колись ненавиділа. Адже, від ненависті до кохання лише один крок. Лише ти і назавжди. — Микола опустив мої руки охопив моє обличчя руками і заволодів моїми губами. Ми немов поринули у танець кохання та пристрасті. Ми подолали усю брехню, таємниці, а тепер пліч-о-пліч будемо іти.

— що ж, дружино, ви готові розповісти друзям чудову новину? — сказав Микола коли наближалися до дверей будинку дівчат. 
— готова, — я кивнула і відкрила двері своїм ключем. Зайшовши у коридор ми почули голоси з вітальні зайшовши туди ми побачили, що вони щось організовують. — якась вечірка буде? — запитала я у них.
— поки, ви на два дні кудись зникли ми вирішили організувати вам весілля. — промовила Оксана, і я буда в шоці. І як тепер їм сказати, що вечірки не буде. І весілля власне теж.
— не потрібно, — Микола вирішив замість мене зірвати цей пластир. На нього покосилися усі наші друзі. 
— ви в курсі, що ці двоє одружилися у Вегасі, — почувся голос Михайла з кухні. 
— що? Знову приховали? — вигукнули хором друзі. Я притулилася до Миколи він у відповідь обійняв мене.
— упс.
— нам не робити вечірки? — запитала Марта.
— немає потреби. Стоп. Міша, ти хіба не повинен летіти у Лондон?
— так склалися обставини, що я тепер тут.
— обставини? — запитав Микола. 
— він вирішив пустити тут корені,  — пробурмотіла Марта. 
— що?
— українська мафія потребує мене. 
— ми чудово справляємося і без тебе. — буркнула Марта. 
— я бачу, як ви справляєтесь. Он Дем'ян, не гаючи, ні секунди викрадає вас, — сказав Михайло сідаючи на диванчик біля Алекса.
— він і тебе викрав!
— а може припинете? — не витримав Алекс. 
— так, — заспокоїлася Марта, — Миколо, завтра стартують будівельні роботи. 
— ого. Швидко. 
— ми ж кращі з кращих. 
Ще трішки ми посиділи і всі роз'їхалися. Ну як усі хлопці, Ліля з Дмитром і ми з Колясиком. Переступивши поріг мого пентхаусу Микола полегшено видихнув. 
— нарешті дім, милий дім.
— ти в курсі, що це мій пентхаус? — склала я руки в боки. 
— ми одружилися тепер немає мого чи твого є наше. Давай спати, а то завтра матч.
— Ти напевно хвилюєшся.
— кожного разу. — покрокував Микола на кухню, а я за ним. — їсти щось будеш?
— якщо ти приготуєш, то так. — посміхнулася я та сперлася на острівець уважно спостерігаючи за тим, як Микола Шапаренко готує нам бутерброди.  
— знаєш жінка, яка звалюює всю домашню роботу на чоловіка погана жінка.
— десь тут була скалка, щоб я тебе нею побила добре по голові, а то мелеш всякі дурниці. 
— все я мовчу. Іди чай зроби. 
— ще й наказує, — пробурмотіла я собі під ніс. 
— що ти там сказала?
— що люблю тебе. 
— і я тебе, квіточко.

Цілий ранок Микола метушився, він так навіть не хвилювався перед матчем збірної, а це всього УПЛ. Не те, що я знецінюю УПЛ, але матчі збірної це відповідальність. Ти представляєш свою країну. 
— все, Марусику, я побіг, — легко чмокнув мене в губи хлопець. — надіюсь, ти прийдеш побажати мені удачі перед матчем. 
— обов'язково, — хлопець, ще раз мене поцілував, а тоді вийшов почувши, як його машина поїхала і я заснула. Прокинулася я від того, як сильно дзвонив мій телефон.
— що за чорт хоче в моєї душі, — пробурмотіла я та взяла телефон з тумбочки. Звісно, чорт. Марта. — алло.
— ти не хочеш нам двері відкрити? — почувся голос Вероніки.
— які ще двері?
— ліфта. 
— ви що тут? 
— так. Маріє відкрий, а то твій консьєрж нас вижене і так дивиться немов ми злодії.
— гаразд, — я пішла до входу натиснула на кнопку і через хвилину мої подруги та Дмитро були тут. — ви і Дмитро. 
— це прозвучало зі зневагою до моєї сторони, Маріє.
— ніби ти образився.
— Марусю, вдягайся. — сказала Софія. Та куди до п'ятої вечора, ще багато часу.
— так ще є час.
— так, три години. 
— як? Зараз перша година. 
— правильно матч перенесли на годину скоріше. 
— фак, — важко видихнула я.
— не матюкайся, а вдягайся. — сказала Ніка і я пішла у гардероб, я вирішила обрати футбольну футболку з ім'ям Марія Шапаренко. Цю футболку я вже давно маю, але на матчі не носила. Сьогодні це буде вперше. До неї я одягла білу спідничку та білі кросівки. 
Коли я вийшла зі своєї гардеробної, то застала на кухні друзів,  які чаюють.
— мені, здається, що мої відеоуроки по кулінарії Шапаренку допомогли, але тут нічого немає. — буркотів Дмитро, здається, друзі навіть не помітили мене. 
— то це ти вчив Миколу готувати? — запитала Ніка. 
— звісно, хто ж ще.
— ти занадто самовпевнений, Дмитро, — буркнула Ліля. 
— якщо ви наїлися ми можемо їхати? — запитала я за їхніми спинами, що вони, аж налякались.
— Марусю, ти мене налякала, — схопився за серце Дмитро з правої сторони.
— Дмитро, серце з лівої сторони. 
— тю, переплутав. 
— і як ти тільки їздиш на гонках, — сказала Оксана і всі засміялись.
Коли ми приїхали на стадіон, то я пішла шукати Миколу,а решта пішла займати нам місця. І ось я майже заходжу на базу, як перед мною. Став кремезний чоловік.
— вибачте, леді, але вам сюди не можна. 
— хіба тут не написано, — вказала я на табличку на якій було написано «вхід лише футболістам і їхнім родинам»
— ви не схожі на футболіста і тим паче на чиюсь дружину чи сестру.
— у мене є пропуск. 
— я не можу вас впустити. — зараз б вдарила його по голові чимось твердим.
— я дружина Миколи Шапаренка. 
— він розлучений, — ну все. І пішла. Тобі треба заспокоїтися. Раптом я побачила воду у скляній бутилці. Я пішла і ззаду стукнула того чоловіка, що він упав пішла собі до свого чоловіка. 
— де ти так довго? — запитав Микола, як підходив до мене і обійняв мене. 
— позбувалася проблеми,  — посміхнулася я. 
— проблеми? — підняв брови хлопець. 
— де вона? — закричав той амбал, якого я вирубала.
— проблема прийшла, — сказала я і пригорнулась до Миколи. 
— що таке, Крістоф?
— якась божевільна стукнула мене по голові бутилкою, — сказав Крістоф і тут він побачив мене. — це вона. І ще назвалася твоєю дружиною. 
— Крістоф, запам'ятай раз і назавжди.  Вона моя дружина. І ти будеш її пропускати туди куди вона захоче без ніяких слів. Ти зрозумів?
— так. — сказав Крістоф та пішов. 
— ти серйозно його стукнула бутилкою?
— так. Щоб не втикав. 
— ось це Марія Шапаренко, яку я знаю, — сказав Микола і прилинув до моїх вуст.