Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

— вогонь у каміні. Наш господар подбав про чай у великих круглих чайниках. Однак бесіда була досить млявою й тихою. Навіть актуальні події не давали тем для розмови. Треба було виявити дивовижну терплячість, аби видобути з мішанини скупих фраз, якими обмінювалося ліниве й неговірке товариство, ключові слова, — але ці слова частіше лише торкалися, а не описували такі події, як, приміром, Волховський котел, блокада Ленінграда чи Північний фронт. Один із нас розповів про Кавказ, але більше з туристичної перспективи. Інший розказав про участь у захопленні Південної Франції — в тому ж дусі, наче згадуючи про відпустку. Та ось розмова перескочила на взяття Харкова і початок великого літнього наступу. Гарячих новин тоді не бракувало. Однак поволі ситуація ставала критичною. Тому в одного журналіста викреслили повідомлення про солдатів, які замерзли на Ладозькому озері, в іншого — про підкріплення, що так і не доїхало до Ростова. А потім, під час випадкової паузи в розмові, заговорив нарешті і я.

До цієї миті мені вдавалося стримувати себе. Можливо, я трохи соромився присутності всіх цих знаменитих шеф-редакторів. Але оскільки їхня компанія, разом із фахівцем від мистецтва та субмарин, десь загуляла — можливо, знайшла якусь цікавішу публіку десь у замках місцевої аристократії острова Зюльт, — я скористався нагодою і заговорив, намагаючись не надто затинатися, бо ж ніколи не був особливо вмілим оратором:

— Після Севастополя я був у відпустці в Кьольні. Я жив тоді у своєї сестри неподалік від Ноймаркта. Там усе ще виглядало більш-менш мирно, майже як до війни. Я пішов до дантиста, і мені просвердлили нижній лівий зуб, який дуже болів. Через два дні його мали запломбувати. Але не встигли. Бо вночі з тридцятого на тридцять перше травня… Коли якраз був повний місяць… Як грім із ясного неба… Тисячі бомбардувальників Королівського військово-повітряного флоту… Спершу вони вдарили по нашій протиповітряній обороні, потім кинули купу запалювальних бомб, після них — фугасні, осколкові, фосфорні… Не лише на центр міста, а й на околиці, навіть на Дойтц, Мюльгайм, на протилежний берег Рейну… Не прицільно, а килимовим бомбардуванням… Цілі квартали… У нашому домі зайнялося лише горище, а ось у будинок поряд влучило прицільно… Що я при цьому пережив, важко описати… Я допомагав двом старшим жінкам у квартирі поверхом вище гасити їхні спальні, горіли штори й постелі… Коли ж я впорався, одна зі стареньких спитала:

— А хто оплатить нам прибиральницю, яка наведе лад у нашій оселі?

Про все це неможливо розказати. Як і про тих, кого засипало… Або про обгорілі трупи… Досі бачу, як на Фрізенштрассе поміж згарищами та руїнами висять трамвайні дроти, наче паперові повітряні змії під час карнавалу. А від чотирьох найбільших магазинів на Брайтештрассе лишилися тільки залізні скелети. Вигорів Аґріппа-гауз із обома кінотеатрами. На Ринґу — «Віденська кав’ярня», де я раніше сидів із Гільдою, яка згодом стала моєю дружиною… Верхні поверхи Головного поліцейського управління теж зникли… І Святі Апостоли розрубані, мов сокирою… Тільки собор стоїть, обгорілий, але стоїть, а довкола все, і навіть міст на Дойтц… Ну і ще, будинок, де був кабінет мого стоматолога, — цього будинку теж більше не існувало. Якщо не рахувати Любека, це було перше таке велике бомбардування.

Ну, взагалі-то ми перші почали: Роттердам, Ковентрі, звісно, Варшава. І так далі, аж до Дрездена. Хтось завжди починає першим. Але щоб ось так, тисяча бомбардувальників, серед яких сімдесят чотиримоторних «ланкастерів»… І хоча наша протиповітряна оборона збила понад тридцять… Але їх ставало все більше й більше… Потяги почали їздити знову аж через чотири дні. Я перервав свою відпустку. Хоча мій зуб і продовжував боліти. Я рвався назад, на фронт. Там я принаймні знав, чого чекати. Я плакав, скажу вам, просто ридав, коли дивився на мій Кьольн із Дойтца… Усе догорало і тільки вцілілий собор самотньо височів посеред руїн.

Мене слухали. Це трапляється нечасто. Не лише тому, що я не надто добрий оратор. А просто тому, що моя коротка оповідь скерувала всю наступну розмову в дещо інше русло. Потім розповідали інші — про Дармштадт і Вюрцбурґ, про Нюрнберґ, Гайльбронн і так далі. І, звісно, про Берлін, Гамбурґ. Усюди були руїни… Всі ці історії однакові… Усе це неможливо описати… Але потім, ближче до обіду, коли всі знову посходилися, почали говорити про Сталінград, лише про Сталінград, хоча жоден із нас там не був. Нам усім пощастило…

1943

Наш господар, який поводився наче Бог-Отець, умів подбати про те, щоб розмови точилися довкола війни, але після Сталінграда й Ель-Аламейна говорити випадало в основному про відступ, а точніше — про вирівнювання лінії фронту, як тоді казали. Майже всі скаржилися, що писати стало надзвичайно важко, і не лише тому, що цензура скорочувала або перебріхувала їхні тексти, а й з інших причин: адже про битви у котлі, про зменшення кількості конвоїв у Атлантиці та про переможні паради на Єлисейських полях писати значно легше, ніж про відморожені кінцівки, відступ на всій ділянці фронту від Донбасу чи про капітуляцію решток африканських дивізій у Тунісі. Героїчні моменти були хіба що під час оборони Монте Кассіно.

— Ну добре, звільнення дуче ще можна було описати в стилі гусарських витівок, але все інше?

Особливо недоречною й невчасною стала новина про придушення Варшавського повстання, до того ж цю різанину належало подати як перемогу. Один із нас, хто досі ще не зронив ні слова, — кругленький, вбраний у мисливський костюм чоловік, який, як я довідався згодом, ощасливлював шанувальників полювання майстерними знімками тварин та фоторепортажами про сафарі, — разом зі своїм